Людька

Прокинувся я пізно. Доран уже щось смажив на вогнищі. Поряд з ним дрімала Вуся, а трохи далі, ближче до крони впалого стовбура, голосно похропував Пір.

Було трохи світліше. Мабуть, через південний вітер, який злегка рушив хмари, і тепер вони стали не такі густі. Де-не-де крізь густе гілля виднілися зірки. Колись дід розказував, що такі ранки схожі на  знезимські вечори.

Вуся казала, що легко може освітлювати нам шлях і надалі. Але і я, і Дор помітили, як виснажують її ці вогники. А після вчорашнього "птаху" вона і зовсім поникла.

— Лишилось небагато, якось дійдемо, — сказав їй Дор, коли ми збирали торби. Десь у хащах відшукали дві великі палиці та запалили від багаття. Тьмяно, але світить.

Багряні ліси, що оточували Дандрове кільце на сотні миль з усіх боків, мали б уже скінчитись. Але ні, ще кілька днів ми не бачили краю цим деревам. Тут виявилось, що навіть те, що ми майже не їли, поки ішли в лісі, не допомогло нам вберегти вдосталь їжі. Чи то взяли замало, чи то їли забагато, але дуже скоро наші запаси спустошились. Але коли мені в голову полізли думки, що весь цей ліс нескінченний, а Знезим і решта світу — вигадки, Пір доніс радісну новину:

— Дивіться, фіалки! — мовив він, радісно розглядаючи кілька маленьких квіточок під ногами.

Мені це ні про що не говорило, але Доран теж помітно повеселішав:

— Фіалки — це добре, — його голос звучав навдивовижу натхненно. Помітивши мій розгублений погляд, додав:

— Фіалки не ростуть в Багряних лісах і ніколи не росли. До Лляну лишилось не більше милі.

Ллян — велика річка у Хайській долині. Спокійна рівнинна ріка з незвичайно прозорою водою. На ній стоїть два великих людькових міста — Звід і Кінтур-Каратор. Єдина цінність цієї місцини — численні смарагдові поклади. Настільки безтолкові та дешеві камінці, а у людьок цінуються вище золота. Розбудуватись в такій далечі від столиці заради одних смарагдів — які вони все-таки жадібні!

Доран був правий. Фіалки ми знайшли десь опівдні, а ближче до вечора між деревами замиготіли тонкі світлі полоси. Людькова миля була для нас близько трьох тисяч махів, а це досить велика відстань. Ще до темряви ми вийшли на старий людьовський курган. Звідти відкривався чудовий вид на Ллян та великий порт, розташований на одинокому острові.

— Це Звід, — примружившись мовив Пір.

— Як ти знаєш?

— Бач, там зліва щогли корабельні.

— Ну, бачу.

— От! А у Кінтур-Караторі вони були б справа, — повчально і трохи гордовито сказав брат.

— Як думаєте, Культ тут уже побував? — наздогнавши нас з Піром, запитав Дор. З ним і Вуся поспіла.

— Кажуть, Культ прийшов зі сходу, а не з Півночі, — відповів Пір. — Якщо тут хто з них і є, то небагато. Так, просто аби були.

— Хочеться тобі вірити, брате.

— А нащо вірити, — здивувався він, — спустись і сам дізнаєшся!

Ми рушили вниз. Майже одразу під ногами зійшли духмяні квіти, разом із цілими поселеннями фіалок. Звід стояв на невеликому острові посеред Лляну. З берегів до нього вели мости. Інакше, аніж по них, до міста не дістатись. Човни чи чайки туди не возили. А допливати дуже важко, бо хоч ріка і спокійна, але глибока і з чіпкими водоростями, що хапають сміливців за ноги.

До моста підійшли за годину. З цього боку сторожі не було. Не дивно, в такій глуші боятись майже нікого. Міст збудований із великих шліфованих валунів, а зверху укладений кольоровою бруківкою. З обох боків стояла двомахова кам'яна огорожа, прикрашена статуями. Статуї зображували великих гордих левів. Їхні голови прикрашали крихітні діадеми, а на груди спирались могутні щити. Через кожні махів двадцять стояли високі ліхтарі, вилиті з якогось жовтуватого металу.

Сам міст махів двісті вздовж. З того боку нас зустріло двоє охоронців із довжелезними дворучними мечами за спиною.

— Хто іде? — вигукнув правий. Це був височезний людько з широкими плечима. Другий був мегший на зріс, але кремезніший і бородань.

— Яке вам...— почав було Пір. Він не любив людьок, а сам був досить запальним.

— Ми махи, панове, — сказав я впоперк брата. Він замовк. Охоронці наче повеселішали.

— Махи? — здивувався менший. — Це ви з Кільця?

— Так, пане.

— Хм.. І яким вітром?

— Ми прямуємо до столиці, — почав я. — Нам би перепочити та надбати провізії на дорогу.

— Махи добрий люд, — сказав усміхаючись вищий. Навіть я здивувався, а решта і зовсім ошаріла. — Я б вас до себе пустив, але сам на варті ще три доби буду.

— А когось, хто міг би, не знаєте? — поцікавився Доран.

— Я знаю, — відповів другий, — є один коваль. Живе сам в великому будинку. Він візьме.

— Пане, ми були б незмірно вдячні Вам, якби...

— Без питань, — простувато одказав людько, — звати його Нектор Діркондандовський. Він живе на сході міста.

— А як дійти?

— Зараз, тією вуличкою прямо, — він вказав на широку, освітлену ліхтарями вулицю, — Він живе біля причалів. Перехожих запитаєте.

— Щиро дякуємо, панове, — Дор і я трохи вклонились.

— Так, дякую вам, — тихо процвірінькала Вуся. Вона ішла, спершись об Дорове плече.