Барн

Майоріло під вітром дрібненьке листя, шелестіло жалісно, шепотіло. Благало, аби лише відчепило його од гілки сухої наступним поривом, аби понесло десь у небо, у поле, у море – та будь-куди, аби ж подалі звідси. Чуло стогін та тріскіт сусідніх гілок, бачило темні тліючі контури інших. Бачило як інші молоді листочки жевріли маленькими свічечками, і як крижаною сірою кіркою вкривалася гілочка, що до того їх ростила. Вже своє гілля крижинками поповзло, та вже ж поруч, сусіднім вкорочує віку. Шугнуло щось швидке, хвилею повітря тяжкою в листя віддалось, і знісся пучок у вільне небо. Ніби і пучок, та тепер ніби й кожен окремо. Коли вже вмирати, то на крилах степового вітру, та не у пащі вогню безумного.

Вони летіли як ті тіні, з нелюдською спритністю проковзуючи під поваленими колодами і шугаючи понад валунів. Не озирались. Повз проносились обпалені дерева, висока трава відхитувалась від них... Хоч з-заду була м’яка тиша — лиш інколи чувся тріскіт падаючого дерева — обидва розуміли, що спинитись — означає умерти.

Бігли вгору, пологим схилом одинокої гори, навколо якої за милю чи дві були лиш степ та тихі ліси. Знизу гору оточував високий мур з ровом, і лиш в одному місці він переривався — там, де схил гори був крутою кам’янистою стіною, яка височіла від підніжжя до самої вершини і була вкрита чисельними виступами, одним з яких саме зараз бігли двоє.

Той, що попереду, був високий — понад два метри зростом — чоловік, широкоплечий, стрункий і м'язистий. В його поставі впізнавався вправний воїн. Довге, але давно не чесане — може й ніколи — світле волосся. Обличчя із добре вираженими скулами та вузьким підборіддям. Під тонкими бровами сяяли холодною впевненістю великі жовті очі з маленькими зінницями, такими властивими єнам. На вороті поблискував вишитий срібною ниткою красивий напис:«Іроглій, Френоглієв-син».

Другого, не такого високого і статного парубка, звали Крид. Просто Крид – без повічного. До десяти років його біографія невідома. Потім якийсь дід помітив, як він коптив м’ясо на долоні у брудному провулку під Магулом. Старий завів хлопчика до Вогн'єрського Палаючого Дому — школа чаклунства, якщо простіше. Там він виріс, вивчився і став досить сильним чаклуном. Крид ледь встигав за Іроглієм. Якщо він і брав участь у битвах, то тільки в ролі баштового мага, але ніяк не розвідника.

Поряд з Кридом, сяючи блакитним полум'ям, летів неповторний витвір одного східного майстра — оживлена дружньою душею арміла, чаклунська сфера, викувана із сонячного кришталю у кузні Вогн'єрського Палаючого Дому особисто вихованцю Криду «за відмінне навчання та добрі діяння». Юнак цінував її понад усе на світі. Арміла демонструвала могутність і особливий статус її власника.

Десь за правим плечем вуходручи зашкряботіло. Ніби дві сотні вугільних писачків одночасно рушили погано обробленою плитою.

— Давай вище! — не обертаючись гукнув Ір. Він розумів, що Крид виснажений, тож треба було якнайшвидше дістатись щита. Чоловік вловив очима більш-менш надійний виступ і вмить скочив на нього. Почав перебирати руками і ногами, чіпляючись за інші виступи і карабкаючись угору з такою ж неймовірною легкістю.

— «Дідька!» — подумав Крид, але він давно знав, що цього не оминути. Він теж скочив і з останніх сил подряпався нагору. З-під його ніг сипалось, розхитане Іром, каміння та з гуркотом вдарялось об землю й виступи внизу.

Було чутно тихий тріск — скеля крижаніла. Вона вкривалась тоненьким шаром темно-сірого льоду, який ніби пронизав скелю в глибину, стаючи усе насичиніше й темніше. Потім почувся легенький дзвін — скеля розсипалась.

Лишалось іще кілька метрів, коли якийсь зрадницький валун під ногами чаклуна ковзнув вниз.

Все відбулось без найменшого крику.

Ір миттєво, не спиняючись, ухопив товариша за широкий каптур і з розмаху закинув його нагору, на останній виступ. За мить, наче дуже вправний кіт, відштовхнувшись від уже відламаного валуна, Ір теж опинився на тому ж виступі. За кілька метрів від прірви, на трохи розмоклій дорозі стояв Крид, нахилившись і впершись долонями у зігнуті коліна. Він важко дихав, але твердо стояв на ногах. Ір підійшов і похлопав чаклуна по спині.

— Ну як? Живий? — із легким усміхом спитав він. Одягнений Ір був досить просто. Абияк накинута, розстібнута шкіряна куртка. Під нею — льняна сорочка із цікавими візерунками на вороті та двома шнурками із вузликами на кінцях. Взутий у старі, потерті, але добре вимиті чоботи із металевими підборами. Мабуть, це та людина, яка сильно прив'язується до своїх речей, цінує їх історію та зручність. Ноги вкривали вільні шаровари якогось, не надто барвистого, зеленкуватого кольору, підперезані таким же шкіряним ременем із різною металевою бляхою. На ремінь, не надто надійною на вигляд мотузкою, був прив'язаний металевий напівпрозорий єнський дуголезий кинжал, десь у метр довжиною. За спиною — довгий єнський лук з багрянцю, який дістався йому в спадок від матері, та розмальований сагайдак. І лук, і кинжал були вкриті численними візерунками, серед яких можна було впізнати чаклунські руни.

У Крида обличчя було худе, не довге, як у Іроглія, а саме худе. Під густими бровами глибоко всадовились вузькі темні очі. Це були ті очі, які здатні бачити людей наскрізь. По-єнські яскраво виражені скули. Прямий вузький ніс та тонкі губи, які від посмішки ставали майже непомітними.