Інтро

Кажуть, без минулого – немає майбутнього.

Невпинний та неповоротний час – мабуть єдина річ, над якою людство не мало і не матиме ніякої влади. Невпинна ріка, що несе душі за своєю течією вздовж русла без берегів, нескінченного русла, яке бере початок у далекому, забутому мільярдами років джерельці, і врешті вливається у безкрайній океан порожнечі. Порожнечі, щільно заповненої частинками інших рік, які тут-таки об’єднуються у те, що ми звемо миттю. Пронизливі та наївні погляди, гострі й не дуже думки, вічно монотонні голоси, міцні стискання рук порожніх та ховання у кишенях рук озброєних, щирі цілунки та їх цінові відповідники, котрі і цілунками назвати аж надо важко – лише одна краплина в океані часу. І це з урахуванням усіх світів, світів, що не мають ані чуток, ані згадок про Чумацький шлях, Сонце, такий рідний нам Великий Віз чи Андромеду. Час – лише слово, яке не дає ніякої влади, ніякого розуміння своєї сутності - безмежно малої, мізерної, ніби зернятко рису в скопищі видимих і невидимих галактик, і водночас нескінченної, титанічної, наче весь наслідок Великого Вибуху. Нескінченність і ніщо – ті дві речі, які ніколи не зустрічаються у реальному світі і ніколи не були і не будуть пізнані ані Людством, ані будь-ким іншим. І саме ці речі втілюються у вигадці колишніх науковців та відомі усім у вигляді простого слова з трьох букв – ЧАС. Слові-фантазії, що заспокоює розуми людей, наче давній – хоча аж надто не давній – язичницький бог, той самий, що метав блискавки та лив благодатні дощі на суху землю. Тож будьмо! За славний час, що пояснює усе і сам пояснень не потребує! Меду до столу! Верескового! Будьмо та відаймо! Відаймо казку-билину, що лишила свої краплинки по світі та вздовж ріки, що тече руслом без берегів.