Граніт

Була середина Другого Хуртовію.

Вона уже ходила. Сама. Без милиці чи допомоги хлопців.

Вуся повільно рухалась вниз. Вона тихо ступала маленькими чорними туфельками, знайденими у гардеробах — так, у гардеробах! — фортеці Недоторканих, по холодних гранітних сходах. Як казав Ніко, це була фортеця, зведена носіям Неба та Блискавки, відмічених у першій та третій парах каменів діадеми. Тому стіна, на яку вона легенько спиралась правою рукою — не для рівноваги, просто та була дуже приємна на дотик, — була вкрита численними зигзагами впереміш із символічними зображеннями хмар. На стелі були усе ті ж кольорові сфери, які яскраво освітлювали гвинтовий коридор, що вів вниз, під замок. Тут не було набридливих стін-говорунів. Вусю це тішило.

Еш кружляла під стелею. Її «око» трохи збільшилось за минулий місяць. Вусі так і не вдалось загнати кульку у торбу, аж як вона не намагалась. Еш підкорялась усім її наказам, але від торбинки геть відмовлялась. Ніко це дещо хвилювало, але за весь час не сталось нічого такого, що підтвердило б його неспокій, тож він злегка попустився.

Вуся уявляла, що вона побачить за тими дверима. Вона хотіла величезну залу з високими книжковими шафами. Найбільша бібліотека, що їй траплялась, була її власна у будиночку в Дандрах. За місяць Ніко прочитав їм все, що мав. Окрім останнього, восьмого, тому «Храніки Чаклунського Гніту», що носив назву «Останнє слово Вісника» і в кінці мав сторінок п’ятдесят пояснювального словника, там були шостий та сьомий томи — «Флот і чари» і «Оборона Знезиму». Крім того, у чорномовця знайшлася збірка старих короковських приказок. Вусі запам’ятались «Тоти лиш лошка стука, коли в касани сухо» і «Люти — усюти, єни — києни, махи — мурахи, ис нами — лиш птахи». В короківській вимові не було дзвінких звуків. Довгі століття вони кочували — та і досі багато хто — і їм постійно доводилось кричати, часто проти вітру і піщаних бур. Просто кажучи, вони геть зірвали горлянки в своїх степах.

У темряві з’явились двері. Вони були дерев’яні, як би не з багрянцю, і зустрічали величезним зображенням черепахи із панцирем, схожим на розкриту книгу. Старий чаклунських символ мудрості, хоч і не поширений у простому люді.

Двері були важкі, але Вуся впоралась. Вона рефлекторно глянула вгору.

І що?

У кімнаті було темно і у повітрі висів пил, який заміняв тут туман. Та це не завадило дівчині побачити, що полиці здіймаються хіба що на махи чотири вгору. Її цікавість не зникла, а нібито зблідла, як кульбабка по весні. Вуся зробила кілька кроків. Підлога рипіла і прогиналася. А коли вона хотіла ступити ближче до полиці, вдивляючись у якусь обкладинку, Еш раптом врізалась прямо їй у груди, пружно відскочивши, і відштовхнула дівчину назад.

— Що сталось? — запитала маха трохи збентежено.

Еш розвернулась і її «зіниця» спалахнула пучком жовтуватого світла, направленим на підлогу.

— Що це? — Вуся запнулась, підлога закінчувалась уже за чверть маха в обидва боки. Дівчина стояла на балці, а внизу… височіли?.. низувались?.. нескінченні ряди книг, які зникали десь далеко у книжковій безодні. Вони були внизу. Як вона одразу не подумала. Як би вони вмістили бібліотеку вгорі, адже вона спустилась хіба що на сходинок десять? Звісно, вони помістили її внизу, під замком.

— Вау! — зітхнула Вуся на все, що було в легенях. Еш спалахнула яскравіше. Так, що світло просвічувалось навіть крізь її крижаний покрив. Кінця шафам видно все одно не було.

Балка тягнулась далеко вперед і де-не-де перетиналась з іншими, утворюючи такий собі лабіринт поміж полиць. Між дошкою та полицями Вуся помітила жердини. Нахилившись, вона побачила, що це кінці не менш вражаючих драбин. Точніше, драбини. Це була одна величезна Драбина. Вона кріпилась близько до полиць, і дозволяла вертикально, у буквальному сенсі, мандрувати бібліотекою, дивлячись прямо на корінці книг.

Маха стояла, наче загіпнотизована. Її розворожило блимання Еш, яка, схоже, затурбувалась про поведінку хазяйки. Вуся присіла і влізла на Драбину. Кінець кінцем, щоб геть вибити маху з реального світу, жердини від її дотику засвітились. Не всюди, а тільки навколо того місця, де вона взялась. Драбина сама, і вельми яскраво, освічувала їй всі книги.

— Іди пошукай щось цікаве, — сказала вона Еш. Та швиденько полетіла вздовж полиць, вертячи зіницею вниз і вгору.

Вуся подумала, що хлопці можуть захвилюватись, якщо вона скоро не повернеться. Вона ж сказала, що тільки гляне. Але в той же мент її погляд упав на книгу,втричі товстішу за її ручку. Прописні літери на корінці голосили «Тварини Зимовії у тисячі сторінок: від домашнього вогнедиха до морських дір».

***

Обидва снідали. На килимі лежали старезний хліб, який тепер неприємно дер десна, молоко, дивом збережене завдяки кризі, що її наробила вуся, і новеньке м’ясо впольованих Ніко зайців. Тут же було і невелике багаття.

Остап був у задумі, до того ж досить давно. Ніко це, звісно, бачив. Бачив він і тривогу, що ледь-ледь виднілась на обличчі хлопчика. За минулий місяць Остап тричі намагався визвати сестру, але геть збивався на четвертому стовпці. Натомість, він змайстрував собі невеличкий лук, із кріпленням для арміли трохи нижче середини. Після цього головним його заняттям стало виточування стріл та спроби якось об’єднати з ними силу арміли. Кілька разів в нього вийшло, але не зовсім те, чого він хотів. Замість набувати якихось чарівних властивостей, стріли розбризкувались, щойно вилітали з лука.