Навіжений

Чоловік, якого тепер іменуватимемо Меллор, закрив книгу. Він дізнався те, що шукав, але повідомляти про це Льюісу зараз не хотів. Натомість, він піднявся та поставив книгу на місце. Меллор замислився. Якусь хвилю його очі споглядали одну єдину точку – пилинку на обкладинці однієї із книг.

Тоді чоловік обійшов шафу та взяв літопис, що стояв корінь до кореня із «Хронікою Хряжі». Літопис був тонший, але, наскільки запам’яталось Меллору, значно щедріше насичений подіями, аніж півтисячі сторінок «Хроніки», 480 з яких розповідають про ув’язнення.

Товсті та брудні літери на літописі проголошували: «Сердоносець». Нижче те саме було зазначено ійєнською: «Куін-К’ю».

— Навіщо ійєнською? — запитав Меллор у Храму. І десь зовні, з білого світла, відповів Льюіс:

— Не знаю. Прросто прро всяк випадок.

Меллор знов замислився, втупивши погляд у криві букви свого малого, що вінчали «Сердоносець».

Куін-К'ю. Лиш столиця графства. Ото і всього. Але який тоді Знезим, якщо Куін-К'ю лише центр невеликої частини Зимовії? Його вежі досі стояли в уяві чоловіка. Високі піки, що під гул Великого Горну височіли в сяйві сердових хмар, спалахи яких над замком були особливо яскраві. На вітрах майоріли блакитні прапори, вишиті дрібним темно-синім візерунком, а на ньому — широкий герб із зображенням північного кристохвоста — величезного щура із пащею ящура та блискучими, схожими на алмаз шипами на кінці хвоста.

Меллор розкрив книгу на самому початку. Назва першої глави викликала в його голові вир із спогадів.

Йому здавалось, все це лише сон.

***

Трохи далі від майдану місто жило без упину. Тут нічого не чули, а хмари та блискавки сприйняли за звичну грозу. Інша річ, якщо вони посунуть носа до центру Хряжі — тоді вже їм нікуди не дітись.

Місто, випалене зсередини, але живе зовні. Так символічно, якщо зважити на те, що воно було найбільшою в'язницею графства. Звісно, якщо не брати до уваги в'язницю столиці. Кажуть, там стережуть найнебезпечніших убивць, і стережуть їх не люди, а доґрові големи.

Відчувалось, що тут все так, як бути і має. Ніхто навіть не хвилюється за в’язнів, які будь-якої миті можуть вийти на свободу. Для цих людей, з вікон яких не видно кам’яних стін Хряжі, це — звичайне місто. Кажуть, що стіни дві : одна з них це стіна в’язниці, її звуть внутрішньою, а інша — зовнішня — це високий мур, гладенький, ніби морем точений, і високий, ніби сонцем зведений. Цей мур обступає місто зусібіч, роблячи одразу дві добрі справи — захищаючи місто від нападників і нападників від міста.

Розвішана по мотузках білизна, розчинені вікна, сади та дітлахи — ось, що оточувало мене тут. Дощ уже скінчився, тож люд потроху почав визирати з домівок та бігти по справах.

Можливо, він навіть був радий такому порядку речей. Безтурботне, безпечне життя, що не несе в собі ніякої високої мети, за яку було б гідно вмерти. Ці люди живуть життям бджілок, але значно довше. Для них пилок і є вищою метою.

Діти, що бігали з палицями по дорозі, на яку мене вивело полум’я, поглядали на мене з цікавістю за здивуванням, але без остраху. Очі їх батьків були скоріше стривожені. Їх непокоїли яскраві опіки на моїх долонях. Зрозумівши це, я відчув, що вони дійсно дуже болять. Тепер, коли голова відволіклась від чар, вона почала виконувати свої повсякденні обов’язки, одним з яких було і відчуття болю. Обличчя спотворила судома страждання.

— Ой, матінко! — одна жіночка впустила з рук величезний таз з яблуками, але «якимсь дивом» він став на землю, навіть не розсипавшись. Вона цього не помітила, бо швиденько підбігла до мене та вхопила за плечі. — Пішли, сонечко, щось тобі поробим! — і повела мене в двоповерховий будиночок під зітхання натовпу.

Хатинка була невелика та виглядала бідненько, як, власне, і всі інші будинки цього міста. Навколо неї росло кілька дерев, а по стіні, ліворуч від входу, повзли виноградні лози.

В садку збирала яблука дівчина, трохи старша за мене, років п’ятнадцяти.

В голові все геть стихло. Від Мела, який нещодавно мною заволодів, нічого не лишилось. Але я знав, що він просто зник ненадовго.

— Як тебе звати? — спитала тітонька, відкриваючи двері будинку.

Я відповів не одразу.

— Мелліс, — відповів я і відчув як в голові щось заворушилось.

«Мелліс? — прозвучало у вухах — Чому Мелліс?»

«Ну… Ти Меллор, я Льюіс. Разом буде Мелліс» — подумав я.

«Ааа… Ну гаразд, — він ніби стих, але за мить зазвучав знову, — Але ти тепер теж крейда!»

Я впізнав цей веселий тон.

«Ні, ти ж мене однаково Лью зватимеш!»