Портал

Над головами сяяла квадратами решітка підземних ходів, що їх знайшов Ренді. Хоча старий скоріше віддавна знав про ці ходи, аніж знайшов. Він досить впевнено ними йшов і жодного разу не повертав назад, пересвідчитись, чи вірний тунель обрав.

Над решіткою, з якої ми мали вилізти, ходили туди і назад охоронці в шоломах, які Меллова половина розуму вмить впізнала. Такий самий носив і він, але, видно, вони не тільки блокували можливість чаклувати, але і захищали від чаклунів знавколо. Хоча від блискавок їх це навряд спасе.

Нам потрібно вибратись назовні.

«Чому не можна просто вийти через ворота?» — спитав голос десь з голови.

«Як ти собі це уявляєш? Ми підійдемо і попросимось у вартових?» — хоча насправді я знав до чого він хилить.

«Ти знаєш до чого я хилю.»

«Я не вбиватиму кожного зустрічного через твій гнів на світ»

«Ми…»

«Я! Я не вбиватиму! Мені достатньо тих бідолах з площі»

«Тобі наче сподобалось» — це був насміх.

«Ні»

Він на хвилю затих. Але потім почав наново:

«Льюісе, тобі слід зрозуміти…»

«Що?!»

«… вони, це не люди, це сміття»

«Ми не вбиватимемо»

«Лью»

— МИ! НЕ! ВБИВАТИМЕМО! — це я сказав вголос. Ренді майже не відреагував.

Мел перестав наполягати.

«Тоді як?» — він що отак просто змирився?

«Ні, але я тут не командир, — помовчав і повторив. — Ну то як?»

«Тихо»

Я відчув, як якась частина моєї свідомості здригнулась від сміху. Але ігнорував це. Часом, його ненависть до світу переходить усі межі.

— Ходімо Ренді. Треба звідкілясь роздивитись цю стіну. Є ідеї? — старий став більше схожий на людину за ці два дні. Він десь взяв трохи жирку під шкіру, тож тепер не так походив на скелета. Говорити він теж став ясніше.

— Є вееежа. Така, аби дивитись по місту. То… Та вона недалеко, біля-край іншого виходу. Можна туди.

— Гаразд, показуй, — і ми пішли назад коридором.

Стіну я вже бачив раніше. Звернув увагу на далеку сіру полосу, коли вийшов з площі при Хряжі. А потім ще раз, коли Ренді випустив нас з підземель, щоб перейти на іншу мережу ходів. Це була стіна близько сорока махів із майже ідеально рівних каменів. Майже ідеально.

Думаю, якщо навіть не вдасться пройти крізь двері, перелізти її чи проритись по-під нею можна буде. Там багато охорони і всі у шоломах, тож їх не вийде відволікти їхніми ж думками. Але, судячи з того, що я бачив у Хряжі, вони і без того розумом не вражають. Тож кілька разів кинути камінця може бути достатньо, щоб всі вони збіглись і обшукували два десятки діжок.

Крім того, можна взяти якусь дубиняку для захисту. Може треба буде когось пригріти.

«ТИ МОЖЕШ КЕРУВАТИ САМИМ НЕБОМ І ПЛАНУЄШ ЗАХИЩАТИСЬ ПАЛИЦЕЮ?!» — його голос прозвучав зірвано. Видно, весь цей час він ледь стримував гнів.

«Так, ледь стримував» — ну то хай стримує далі.

«Чорт забирай, на біса ти чаклун, щоб битись палицями?» — я розумів його невдоволення, але…

«Невдоволення?! Ти геть з глузду з’їхав!»

«Сядь тихо і не вилазь, — він мене анітрохи не роздратував, тож говорив я спокійно. — Я ще не вмію до ладу цим користуватись. Я знаю про свої сили кілька днів»

Він замовк. Наглухо. Та й добре.

— Ось тута, — мовив Ренді.

Ми стояли перед ґратами із невеличкими дверима. Зовні нікого не було.

— Чекай тут, Ренді, я швидко.

— Ні, малий. Я з піду з тобою, — з єхидною посмішкою мовив старий. — Ти без мене вже ніде не підеш.

— Чого б це?

— Не знаю чого, але так треба, — відповів він, знизавши плечима.

Його пояснення надто скидались на дурне «Така вже доля!», але хай так.