Храм

Він завважав цей звук просто неперевершеним. Їх дзвінкий цокіт в цій мудрій тиші підсилювався луною, яка так гармонійно та чітко вписувалась у стук з-під самих підборів, що скло у вікнах храму здригалось і, здавалося, от-от лусне. Ще хоч трошки голосніше — і воно рознесеться залою в швидкому вальсі під власний спів. Але голосніше він не ступав. Він знав, досконало відчував силу поступу, потрібну для того, щоб все навколо здригалося, але лишалося цілим.

Підлога в храмі була зроблена із цільного мармуру, який до того ніби десятиліття водою точили: найменша вада — і вікна луснуть. У просторі цього приміщення не було пилу, повітря було настільки чистим, що будь-хто інший вмер би, ввійшовши сюди, адже просто не витримав такої чистоти. Навіть шафи були виставленні таким чином, щоб звук, відбиваючись від них, потрапляв на куполовидну ніжно-блакитну стелю та віддзеркалювався у того, хто був першоджерелом цього звуку.

Сніжно-біле світло спадало доріжками вздовж проходів між шафами так, що повністю вкривало візерунчастий килим та ледь зачіпало корінці книг, освітлюючи авторів та назви, на них вказані. Доріжки діставали до колони, що розташувалась посередині зали і хоронила в собі найновіші томи та томи із важливими наразі відомостями зі складеними у них листками-додатками, які доповнювали зміст книжок кресленнями, мапами, замальовками, листами та записками, портретами, зразками чистопису портретованих та їх же індивідуальними особливостями. І портретованими могли бути не лише люди, ійєни чи короки. До портретованих відносились будівлі, звірина, рослинність, каміння, навіть різні види хмар могли бути схоронені у цих паперах.

Світло з вікон було настільки чисте та яскраве, що додаткового освітлення зала не потребувала. До того ж, всі вікна однаково світили у всі пори дня й року, ніби кожне з них мало своє кришталево-біле сонце. Хоча насправді сонця тепер не було в жодному.

Стукіт підборів об мармур нагадував удари величезних годинників, перший з яких бив до нестями голосно, а другий тихо віддавався у вухах, за якийсь кліп після першого — так він спочатку ставив важкий підбор, а потім завершував цей своєрідний ритуал, м'яко стаючи на всю ступню. На один крок йшло не більше й не менше секунди, але за цю секунду луна встигала зрости до піку, набути резонансу, від якого гул скла дещо прикрашав стук чобіт, та стихнути до мертвої тиші, якої навіть у горизонті не чують душі загублених мандрівників, до тиші, яка пануватиме лише коротку мить поки знову не розірветься ударом кам'яного підбора по мармуровій підлозі.

За іншого оточення його можна було б прийняти за ката-вельможу: він ішов рівно, так само рівно тримаючи голову, та позирав на ряди товстих та не дуже книжок, які часом складались у короткі шеренги майже однакових, різних лише за номером та підзаголовком, своїми сіро-блакитними пильними очима і завчасно знав, яка йому потрібна, але споглядання цієї скарбниці приносило йому задоволення, яке не ішло в порівняння ні з чим іншим, і навіть поряд не стояло.

Бувало, він годинами просиджував на підлозі, спершись спиною на холодну гладь центральної колони, та виводив сторінки нового тому, обізваного чиїмось ім'ям, назвою місцини, споруди чи ще чого, що він завважав вартим уваги. Смак — саме смак, не запах — чорнил він підносив до рівня божественної амброзії чи квітки духм'яної червоної рути. Часто йому щастило куштувати їх з ранковою кавою, — кофі, коли бажаєте — коли вистачало необачності опустити перо з накрапаючим з нього чорним златом в хибну склянку.

Але цього разу він прийшов не на години, а лиш зазирнув переглянути деякі, порівняно давні, записи.

Відхилившись від центра світлової стежки, чоловік повільно звернув до полиці на рівні грудей, по праве плече від його попереднього курсу. Тепер, коли широкі крила капелюха пустили промені світла до його обличчя, недбало відпущені локони його волосся, що розляглись на скроні і геть закривали вуха, сяйнули ледь-ледь тускнішим за саме світло відблиском. Світло, що опадало на чоловіка з високих вікон, які вже не здригались, — він спинився і тепер стояв у мудрій тиші храму, — було тепле і скоріше білосніжно-жовте, але віддзеркалювалось у його волоссі холодним, бузково-крижаним тоном. Різниця була настільки невловима, що людина з найменшими вадами зору, яка хоч раз в житті глянула на відкрите сонце, уже не побачила б цієї різниці. Але вона була.

З чистої лакованої полиці він зняв не надто товсту, десь на чотири сотні сторінок, книгу, обкладинка якої волала великими друкованими літерами «Хроніка Хряжі». З її тіла стирчало близько двадцяти кольорових смужок, вирізаних із жорсткої тканини. У кожної на кінці був маленький папірець із рукописною приміткою. Секунди дві він перебирав закладки доки не дійшов до передостанньої. Вона була єдиною червоною стрічкою з двох десятків інших і містила на собі підпис «День втечі».

Він відкрив книгу. Текст всередині був дрібним, написаним рівними рядками граційних прописних літер, які починалися величезною, ретельно вимальованою буквицею, що займала п’ять рядків і зібрала в собі мало не всі відтінки небесної сині.

Чоловік сів, спершись спиною на книжкову шафу та схрестивши ноги. На перепліт утворений гомілками він поклав книгу. Дещо згорбившись, він з неймовірною швидкістю побіг очима вздовж рядків «Хроніки Хряжі». Тепер у палаці стала абсолютна тиша, і навіть перегортання сторінок, здавалося, анітрохи не сколихувало повітря.