Глава 25.2

Юля

  Олег із захватом говорив про майбутній будинок, який охрестив нашим спільним, а я дивилася в його справжні щирі очі й не вірила, що мені могло так пощастити. Поки розум підкидав у багаття сумніви, серце як виявилося не помилялося обравши Олега. Бачила перед собою приклад Кирила, Сергія, але констатувала, що кращим за Олега не може бути ніхто, для мене особисто звісно. Тулилася до нього в пошуках тепла та захисту, мріяла, щоб більше не відпускав ніколи і не зникав. Корила себе, що одразу не підпустила, коли оговтався від пережитого шоку й приїхав до мене, не проявила й долі розуміння, а він чоловік, який тимчасово втратив себе, але коли знайшов і став на ноги, знову опинився біля мене, бо кохав. І я його кохала, всім серцем, душею, та навіть тілом, яке сумувало без лагідних дотиків цього великого чоловіка.

 Ми спустилися на перший поверх де знову зібралися друзі, але не за столом на цей раз. Щось коїлось і я поки не розуміла що саме. В кімнаті грала приємна музика у стилі лаунж, Ліка з Сергієм обійнявшись погойдувались у повільному танці. Люба з Кирилом стояли поряд та з милими посмішками щось обговорювали, старші хлопці сиділи на дивані, щось активно розглядаючи на екрані телефону, а малі будували будинок із конструктора на підлозі. Склалося враження, що ніхто не помітив як ми повернулися, але поки я відвернула свою увагу на малих, не помітила, що Олег десь зник. Мені було цікаво спілкуватися з Олесею та дівчатами Кирила, двійнята віком були приблизно ровесниці Лесі. Я взялася допомогти їм вирішити проблему будівлі даху, разом ми шукали в коробці потрібні деталі, аж світло на секунду згасло. Я обернулася, і в цей момент увімкнулася сяюча біла підсвітка, велика люстра посередині стелі яскраво мерехтіла блискітками. Дуже романтичне світло, навіть свічок не вимагало, обстановка стала майже інтимною. Діти не встигли обуритися, як у вітальню зайшов Олег з величезним букетом троянд, білих, таких гарних і великих я ще ніколи не отримувала, тим паче таку величезну кількість. Олег сам ледь тримав букет, я б не втримала. Підійшов до мене ближче, я тим часом підвелася на ватяні ноги, не відводячи від нього погляду, серце калатало мов скажене, ноги ледь тримали, але з усіх сил приховувала хвилювання.

- Серденько моє! – нарешті він розвіяв напружену тишу, поки друзі й діти уважно спостерігали за ним. – Для тебе, як і для всіх присутніх тут, вже не давно не секрет, що я дуже тебе кохаю. Це стандартні слова, які використовуються людьми в таких випадках, але я хочу сказати, що вони й на два відсотки не передають того, що я насправді відчуваю до тебе. Ти моя жінка, моя любов, моє повітря і моя душа. Без тебе життя втрачає сенс. Ти постійно тут, - вказав пальцем на чоло, - і тут. – тепер вдарив себе в груди в області серця. – Я наробив помилок, я не ідеальний, не терплячий, інколи навіть жорстокий… Ось такий, зі всіма своїми недоліками, я хочу ще раз спитати тебе. Чи згодна ти стати моєю дружиною?!

 Я стояла ледь не відкривши рота. Хитрун, звісно він обрав таке місце і компанію, де мені було б вкрай важко викрутитися та відмовити йому. Але насправді я відмовляти не хотіла і не збиралася цього робити, хто ж при здоровому глузді відмовляється від такого подарунка долі. Час наче зупинився, повітря в кімнаті стиснулося, тиша вкрила нас. Всі погляди змістили фокус на мене, навіть діти, в уважному очікуванні моєї відповіді. Олег помітно напружився, нервував. Віддав букет Кирилу, підійшов до мене на крок ближче, став на одне коліно й протягнув долоню на якій лежала та сама каблучка, яку я вже бачила. Мене трусило наче осінній листок, я захлиналася емоціями у вир яких потрапила. Цей його жест… Як, не маючи однієї ноги, все одно став на коліно, тримався гідно, здорові чоловіки б позаздрили його мужності та силі волі, я розуміла, що він заради мене тримається, заради нас, заради дітей. Я не дивилась ні на кого більше, бачила тільки його красиві очі, сповнені кохання.

- То як, серденько! Ти згодна? – повторив своє питання. Я опустилася на коліна, щоб бути на одному рівні з ним, мені так було зручніше говорити.

- Не ідеальний… - прошепотіла. – Не терплячий… - слухала його уважно, сказав про себе нісенітницю. – Але найкращий, надійний, найрідніший і коханий. Я згодна! – накрила рукою його долоню з каблучкою й сама поцілувала.

 Олег зітхнув з полегшенням, розплився у легкій посмішці, ми підвелися на ноги й під гучні оплески друзів майбутній чоловік вдягнув каблучку на безіменний пальчик моєї правої руки й одразу ж поцілував її тильний бік.

- Тепер я щасливий. Це життя мені залишили не дарма. – прошепотів на вушко.

- В нас ще дуже багато попереду. Люблю тебе!

 Ми цілувалися не звертаючи уваги на присутніх, якби хтось зупинив, того сміливця й током вдарило б, бо ми майже іскрилися від емоцій щастя. Кохати і бути коханою, що може бути краще за це у житті!