Глава 23.2

Юля

 Після розмови з Кирилом я очікувала, що Олег може з’явитися на моєму шляху знову. Щось мені підказувало, що саме він підіслав друга, випитувати в мене особисті подробиці, хоча я могла й помилятися. Чесно кажучи, думала, що він спочатку подзвонить, але ніяк не передбачала його появи біля роботи. Коли побачила знайомий автомобіль, серце одразу підстрибнуло в хвилюванні. Про всяк випадок подивилася на державний номер, щоб пересвідчитися, що я не помилилась. Так і було, це та сама машина Олега, яку він колись залишав мені в користування, насправді я й ніколи не бачила інших такого кольору. Невже він був десь поряд? Але, що тут робив? Чи це просто збіг? Можливо, мав десь поряд власні справи, а може й хтось інший користувався його залізом. Але одна думка таки гріла душу, якщо це справді приїхав Олег, скоріш за все він вже повністю одужав та навчився пересуватися, попри ваду, яку війна залишила на його тілі.

 Я дуже здивувалася, поринула у власні думки й не помітила, як Стас, від якого я майже втекла, наздогнав мене. Останнім часом його наполегливість вражала і дратувала. Цей чоловік нехтував моїм станом, й навіть якось сказав, що згоден прийняти мою дитину як свою власну. Як би там не вчинив зі мною Олег, я його дуже поважала, і як людину, і як чоловіка, і як батька. Тому останнє що я б зробила, це визнала батьком дитини когось іншого. Нехай Олега й не було поряд, але на мою думку дитина мала знати, хто її справжній тато.

 Постійні спроби Стаса підвезти мене додому, або забрати вранці на роботу вже набридли. Я не один раз казала настирному чоловікові, що в нас немає спільного майбутнього, що не кохаю і не хочу з ним мати нічого більшого окрім дружніх стосунків. Він не розумів, і схоже до сьогоднішнього дня, коли йому це популярно пояснив Олег за допомогою кулаків. Для інваліда, як він себе раніше називав, дрався дуже ефектно, а може то Стас виявився повнісіньким тюхтієм. Якби я не знала, що в Олега до коліна відсутня ліва нога, я б ніколи не здогадалася, що цей вправний чоловік може мати таку серйозну ваду. Джинсова тканина штанів якісно ховала те, що було під нею, взуття теж нічого не видавало, але ж я розуміла, що там точно є протез, бо ноги на жаль не відростають.

 Я вдала наче хвилювалася за Стаса, але насправді раділа, що тепер нарешті він від мене точно відчепиться. Олегу радості не видала, бо ще досі злилася на нього, добре розуміла навіщо приїхав, раділа, але йому такої радості дарувати не збиралася, тим паче стрибати в обійми. Ми їхали знайомими дорогами, але шлях лежав у інший бік від мого дому.

- Раз вже приїхав, то відвези мене додому, будь ласка. – попросила спокійно. А він наче розумів, що нам не можна залишатися наодинці в окремому приміщенні, бо міг одним поглядом мене з’їсти. Я ж зберігала холодний розум, і вигляд.

- Ми поговоримо. – сказав ствердно. – Заодно повечеряємо у тихому місці, а потім я відвезу тебе куди скажеш.

- Навіть до Стаса? – вирішила пожартувати, а точніше пограти на його нервах. Заслужив!

- Це хто? Чи не той придурок, що залишився на зупинці?

- Який ти став грубий!

- Навіть не думай! Про інших чоловіків ти можеш забути назавжди.

- Це ще хто так вирішив?

- Я!

- А тобі хтось давав таке право?

- Я його собі сам дав.

 Таким я Олега ще точно не знала. Завжди був ввічливий, турботливий і ніжний, а зараз поводився наче хуліган з вулиці.

- Не бери на себе багато. З ким бути, вирішувати мені. – він посміхнувся й похитав головою.

- Це ти так думаєш. Бути ти можеш тільки зі мною. – зупинив автомобіль біля ресторану, обійшов його та відчинив мої двері. – Або ні з ким. – додав наостанок.

 Всередину зайшли мовчки. В мене й думок в голові не було, розбіглися всі, бо він мене шокував. Спочатку закохав у себе, заміж кликав, потім зробив мені дитину й зник наостанок з мого життя, щоб тепер так зухвало повернутися і розповідати свої власні правила. Не на ту напав! Ми сіли за столик біля вікна. Поряд з нами дійсно нікого не було, інші столики знаходилися трохи далі у великій залі. Приємна тиха музика сприяла особистим розмовам.

- Про що ти хотів поговорити? – ми вже замовили вечерю. Хоч тут він не втручався у мій вибір.

- По-перше, хочу попросити вибачення у тебе за свій вчинок. Я не повинен був так їхати, можливо… Мав попередити, але боявся. – говорив повільно, наче кожне слово віддавалося болем.

- Чого боявся?

- Що ти не відпустиш самого.

«Я й не відпустила б»  - подумала, але вголос не промовила ні звуку.

- Я не хотів тобі такого майбутнього.

- Якого?

- З інвалідом!

- Коли ти бив Стаса, не був схожим на інваліда.

- Все ще за нього хвилюєшся?

- Ні.

- Ти не розумієш. Мені потрібен був час. Я не знав чим закінчиться лікування, бачив майбутнє лиш у візку, але потім знайшов сили взяти себе до рук та почати реабілітацію.

- І мізки…

- Що?

- Не тільки сили, а й мізки знайшов. Бо коли тікав від мене, точно їх загубив десь. – Я схрестила руки на грудях й подивилася Олегу прямо в очі.