Глава 22.1

Олег

 Я очікував різного, навряд зустріч з Юлею могла стати теплою і приємною після того, як я вчинив із нею, залишив без пояснень, боязливо покинув, тихенько втік. Не брався оправдовувати себе, але свою біду мені було необхідно перетравити самостійно та знайти хоробрість пережити, щоб вийти із неї достойно. Впорався з усім, тільки от кохану жінку образив, телепень. Я вважав свій вчинок правильним. Якби вона мене прогнала геть від себе, змирився б, і з ляпасом, якого міг отримати, прийняв би її будь-яке рішення. Але те, що побачив, розбило мені серце. Поки я боровся за можливість бути повноцінним членом суспільства, а не інвалідом у візку, Юля встигла налагодити особисте життя… Без мене. А чого я врешті решт очікував? Що така краса буде завжди ходити одна?

 Конкурентів в обличчі чоловіків я не боявся, а от конкурента у вигляді дитини, долати навіть спробувати б не наважився. Юля з іншим! Вона вагітна! Мені поряд з нею місця більше немає! Ці думки рвали мене на шмаття, та я сам був винен у всьому, сам відмовився від неї, а хтось не втрачав часу, швидко зорієнтувався. Святе місце порожнім не буде. Тільки наївний дурень як я, міг сподіватися, що Юля й далі залишатиметься одинокою.

 Довго перетравлював побачене, неприємна картинка майже кожної ночі спливала в моїх хворих по ній снах. Вдень я намагався бути стриманим, не демонструвати відчаю і жити далі власним життям. В цілому в мене все було добре, як для самотнього чоловіка. Дитина під наглядом, улюблена робота є, коханки тільки не вистачало, але я нікого й не хотів, з моїм настроєм навіть тілесних втіх не хотілося. З друзями бачився набагато рідше, тому невдоволений Кирило попросив мене про одну послугу. Я їхав до нього в офіс, друг відновив діяльність власного охоронного агентства й тепер особисто тренував хлопців, навчаючи деяким бойовим премудростям. Ми зустрілись, розв’язали його питання й згодом разом вийшли на вулицю, випити кави та перекурити.

- Ти ж наче кинув палити. – підмітив Кір.

- То було тимчасове наслання. – справді він мав рацію, я кидав. Тільки коли побачив Юлю з тим півнем, на нервах знову почав.

- Зрозуміло, та краще б вже не починав. Дякую тобі за допомогу.

- Не варто, мені було не складно. Як Люба, діти?

- Все добре. Вже звикли до нової зовнішності татка й радіють, що ми знову всі разом.

- Це справді треба цінити.

- А ти?

- А що я? В нас теж все нормально. Лесі подобається няня, вона гарно вчиться, про матір майже не згадує. – Кирило похитав головою.

- А на особистому?

- Тиша. Не хочу нікого.

- Ти ще не впевнився в своїй повноцінності? – дратував мене.

- Впевнився. Просто нікого не хочу. Не зустрів ще ту саму.

- Справді?! – підняв брови догори. – Я думав зустрів.

- Там теж все скінчено.

- Он як… - знову хитав головою, ще більше дратуючи мене. – А ти нічого не хочеш мені розповісти?

- Нічого розповідати.

- А може все ж є?!

- Що ти ходиш околяса?! – нервував я. – Як щось хочеш сказати, то скажи вже нарешті!

- Ти з нею хоч спілкувався після своєї витівки?!

- Мені однієї зустрічі вистачило! – буркнув у відповідь.

- То ти, виявляється негідник ще гірший за мене…

- Що ти мелеш?

- А те, що я її не кидав, тоді вона сама все вирішила, не хотіла бути не коханою, та йшла від мене не вагітною.

- А, ти про це. Так то не моя дитина.

- Ти впевнений?

- Звісно. Я бачив її на власні очі з якимось нафуфиреним конем, майбутнім таточком.

- Е-е-е. – знову він хитав головою. – Ну і бовдур же ти, як віслюк впертий. Ти ж наче був розумнішим до поранення. Що, контузія всі мізки витрясла з тебе?! Що ти бачив?! – питав зухвало. - Я зрозумів, що ти навіть не наважився говорити з нею.

- Їй не до мене.

- Звісно… Не впізнаю тебе друже. Спершу думай головою. – вказівним пальцем тицьнув мені до чола, я тільки й відмахнувся.

 Ми розійшлися своїми шляхами, але ця розмова посіяла зерно сумнівів. Справді бовдур, від ревнощів, які мене ледь не спопелили, перестав мислити тверезо. А що, як дитина моя… Мурахи пробіглися шкірою від цього припущення. Те, що вона мене не зраджувала до втечі зі шпиталю знав точно, а потім… Якби ж ще розбиратися у термінах вагітності, розмірах живота, наче й величенький вже. Майже всю вагітність Ірини я провів у відрядженнях, соромно, але не пам’ятаю як в ній зростало власне дитя.  Може друг справді має рацію. Задоволена некерована посмішка полізла моїми вустами. Тоді в мене ще є шанс повернути втрачене серденько та нарешті здобути справжню родину.