Глава 20.1

Олег

П’ять місяців потому

 Я вже давно повернувся до столиці, як би добре не було за кордоном, а вдома краще, тут не тільки стіни лікують, навіть рідне повітря здається цілющим, сповнюющим сил та надій на краще. В Німеччині пробув три місяці, за цей період наді мною в прямому сенсі слова пихтіли різні лікарі, зробили декілька операцій, доклали максимум зусиль, щоб привести понівечену шкіру тіла до ладу, наскільки це було можливо в моєму випадку. Всі ці болісні та неприємні маніпуляції я переживав мужньо й терпеливо, бо вдома чекала донечка та найкращі друзі. І тільки в моїх потаємних мріях, мене чекала ще одна дівчина, яка забрала мій спокій, душу, серце і думки. Говорити про це вголос заборонив собі давно, бо дуже боліла відкрита рана, яку не в змозі залікувати ніхто окрім Юлі. Я нічого не знав про неї, де вона, як, з ким. Навмисне не цікавився, бо все також вперто йшов обраним для себе шляхом, не бажав бути тягарем, не справжнім чоловіком. Друзі тактовно теж не зачіпали тему мого особистого життя, оминаючи подібні розмови, бо я суворо заборонив. Але не говорити, це не означало «не бачити», Сергій і Кирило дуже добре відчували мій розбитий стан у якому я перебував, намагаючись не виказувати себе.

 Я стояв на своїх двох перед дзеркалом і уважно роздивлявся своє тіло у відображенні. Міркував наскільки погано виглядаю. Шрами поступово ставали світлішими, приймали більш прийнятний вигляд, а сталева нога вже не лякала, навпаки майже стала рідною. За період лікування я значно схуд, але тепер потроху почав повертати собі кілограми, мав на меті повернутися в свою минулу вагу. До нової кінцівки вже майже повністю звик та навчився нею користуватися. Активно пристосовувався до побуту в нових обставинах, та помітив наче й непогано виходило справлятися зі звичними кожній людині задачами. Винайняв помічницю й нарешті забрав Олесю додому. На мій подив донечка абсолютно нормально сприймала мою нову зовнішність, хоч я і намагався завжди носити одяг з довгим рукавом, щоб прикрити рубці від опіків, лише протеза не соромився та не ховав, жартував, що тепер татко став робокопом. Леся на свій вік поводилась дуже тактовно, піджартовуючи там де не залишалось образ, а де треба, розумно мовчала. Ще доня дуже зраділа подарунку дядька Кирила, бо свого Біляша він привіз на наступний день мого повернення. Ніколи раніше не тримав тварин, але й проти не був, бо папуга виявився напрочуд розумним, балакучим та дуже кумедним. З Олесею на сімейній раді вирішили оселити крилатого в загальній вітальні, де він тепер і мешкав на постійній основі, розважаючи нас кожного дня.

 З роботою все теж вирішилося, я готувався до продовження кар’єри в державній службі безпеки, але переходив на іншу керівну посаду. Мій бойовий досвід не залишився без уваги вищого керівництва, яке і без допомоги Сергія не збиралося зі мною прощатися, майже одразу прийнявши рішення, де я буду працювати після реабілітації, ніхто не зважав на мою залізну кінцівку. Тепер кількість  робочих відряджень різко скоротилася до одного, двох випадків на рік, цим займалися мої заступники, молодші за віком, прудкіші й спритніші. Я поки не збирався лізти у пекло, бо не міг дозволити собі покинути єдину дитину, вже встиг наробити багато помилок, про які тепер жалкував.

 Все начебто знову стало на звичні життєві рейки, плавно рухаючись у нове світле майбутнє, вже навіть звикли до постійних повітряних тривог та ракетних обстрілів, наче так завжди жили. Але залишалось єдине питання, яке гризло мене з середини, залишаючи там суцільну порожнечу, яку жадав наповнити. Це помітили і друзі, коли ми зібралися в черговий раз у Кирила вдома за вечерею. Друг мав великий комфортний будинок, який проектувався на велику родину, в середині дому та у дворі все максимально підлаштовувалось під комфорт дітей. Звісно це було вірним рішенням, а коли ти батько чотирьох дітей, інших пріоритетів бути не може. Після ситної смачної вечері, ми втрьох, я, Сергій та Кирило, вийшли у двір до альтанки, де зазвичай в теплу пору року відпочивали та смажили шашлики. Сьогодні було досить прохолодно, але кортіло подихати свіжим повітрям, яке майже одразу забруднили димом дві цигарки з обох боків від мене.

- Коли ви вже схаменетесь, хлопці! – прогарчав я. Після поранення мав кинути палити, бо банально не мав такої змоги лежачи на лікарняному ліжку. – Пора вже зав’язувати з цією невдячною справою, отруїти мене захотіли.

- Тебе захочеш не отруїш. – реготнув Сергій.

- Точно! Чи просто злишся, бо самому кортить? – приєднався Кирило.

- Кортить! – вихопив з його руки пачку цигарок, витягнув одну, підкурив одразу затягуючи величезний ковток диму. Надмірна знервованість видавала мене.

- Що тебе так тяготить, друже? – почав Сергій. Як завжди був спокійний, чим в цей момент бісив мене ще більше. Кирило мовчав.

- Все добре. – буркнув я. – Просто скучив за цим. – підняв вгору цигарку.

- Може досить вже брехати?

- Я вам не брешу.

- Не нам, собі в першу чергу.

- Це я винен. – нарешті ожив Кирило. – Не подумав, погарячкував, вліз у ваші стосунки.

- Кіре… - не хотів розвивати цю тему, але відбою від друзів вже не було.

- Що? Я тоді реально не знав про Ірку, думав твій шлюб врятувати. Вважав, що Юля вирішила використати останній шанс, я ж не знав, що у вас вже давно все так погано було.

- Хлопці, не треба…

- Олег, ми тут самі близькі зібралися, між нами немає секретів, ми вже навіть не дружбою пов’язані, а кров’ю. Ти із-за Юлі такий ходиш?