Глава 18.1

Юля

 Вже практично місяць я кожного дня ходила до Олега, а він кожного разу пручався та всіляко намагався мене позбутися. Впертий, наче віслюк. Ставало дедалі тяжче щодня ламати його міцну броню, яка кожного разу падала, коли я цілувала його на прощання. Цей нестерпний до горя чоловік, хапався за мене, як за рятувальну соломинку, всього лиш на хвилинку, даруючи нам обом перерву в суперечках та можливість насолодитися теплом одне одного. Без цього тепла я вже не уявляла свого майбутнього життя, настільки міцно ми зблизились.

 Під час кожної зустрічі я бачила концерти Олега, спроби мене позбутися, подекуди навіть образи і неприємні слова, але це була лише фальшива вистава для невдалого глядача. Невдалого, тому що на мене цей метод абсолютно не діяв, між нами було щось більше ніж звичайні почуття, те, що зазвичай описати словами не можна. Не зважаючи на його хибні спроби, я відчувала кохання Олега, бачила трепет в очах, який змішувався з радістю коли я приходила, хоч він і намагався щосили це приховати. Те, як він віддавався коли я його цілувала, вдаючи, що нічого не сталося потім, викликало в мене одночасно і радість і сум. Я раділа тому, що й дурню було б зрозуміло, він прикидається, а сумувала, бо Олег насправді вирішив позбутися мене і я розуміла чому саме.

 Згадувала як сама нервувалася, коли між нами сталася перша близькість. Переживала, бо боялася своїх потворних рубців, що залишилися після поранення та лікування. Соромилася Олега, якби не його впевненість та наполегливість, скоріш за все вже б ніколи не підпустила до себе нікого з чоловіків. З ним зрозуміла, що сліди на тілі, це просто дурниці, що між чоловіком та жінкою важливо і має сенс зовсім інше. Він подарував мені насолоду, ласку, а з цим і впевненість у своїй жіночій унікальності та красі. Чому ж тепер сам так пручався неминучому? Адже знав, що я не дам йому спокою, та й щиро до мене тягнувся, наче скривджена дитина, а потім одразу відмовлявся.

 Я вирішила дати чоловіку час, подарувати можливість оговтатися від пережитого, та пережити ще те лікування, яке чекало попереду. Намагалася не ставити лишніх питань, інколи розмовляючи на відсторонені теми. Олег не приховував, що його цікавить моє життя, питав багато, не соромився, наче все одно хотів все тримати під власним контролем. Але коли тільки я заходила на заборонену зону, там де мова стосувалася його здоров’я та майбутнього, одразу ж випускав свої колючки та ховався за ними не бажаючи продовжувати розмову. Я все зрозуміла й більше нічого не згадувала, часто робила свою роботу мовчки, обов’язково не забуваючи подарувати йому цілющий поцілунок наостанок. Багато часу вже пройшло, та для нього моє терпіння було безмежним, так я думала.

 Одного разу, вкотре завітавши до палати Олега, знову застала там особу, яку мені вкрай неприємно було бачити. Вона прийшла за весь час вдруге, та щось співала пташкою над Олегом, який поки мене не помітив, робив байдужий вигляд і не підтримував якусь безглузду розмову своєї колишньої дружини. Я чітко бачила, що він не реагує на Ірину, а вона наполегливо не полишає спроб знайти слова, які його виведуть хоч на якісь мінімальні емоції. Дурна жінка, адже неозброєним оком ясно видно, що чоловік перебуває в депресії у зв’язку зі своїм станом здоров’я, а вона несла якусь ахінею. Я звісно не психолог, але мала здогадки, що це нормальна реакція людини, до якої треба поставитись з розумом, повагою та терпінням.

 Через декілька хвилин він побачив мене. Мій подих перехопило від його несподіваного темного погляду, я чітко бачила, як Олег лише губами вимовив слово «підглядаєш», а потім різко змінив тактику власної поведінки. Тепер слухав співрозмовницю дуже уважно, навіть щось намагався відповідати своїй колишній, не забуваючи одночасно спостерігати і за мною. Коли вона трохи розслабилася й присіла поряд, зробив максимально неприємний для мене вчинок, легко обійняв жінку рукою і поцілував. Вона не пручалася, а я не мала сили дивитися на це гидке дійство й пішла геть, ображена. День після ранкової вистави пішов шкереберть, та ввечері я цілеспрямовано йшла до Олега пояснити, що така поведінка це вже занадто. Увійшла як завжди мовчки, та почала всі притаманні лікуванню маніпуляції. Його пустий погляд сьогодні змінився на зацікавлений, він явно не очікував, що після його образливої витівки я знову прийду.

- Що так дивишся? – не витримала й спитала. Тепер ми обмінялися місцями, мій погляд для нього став пустим, але це теж була вистава на яку чоловік успішно повівся.

- Ти знову тут! – випалив невдоволено.

- Тут! Комусь треба виконувати обов’язки по догляду за пацієнтами. – відповіла без емоцій.

- Є інші.

- Так, є… - промовила, й різко, без турботи, загнала голку у його м’яке місце.

- Ай! – вигукнув він. – Що ти виробляєш? Чи сказилася?!

- Сказилася, Олег! Сказилася! – вхопила його підборіддя й повернула до себе, нахилилась близько, та майже шипіла в обличчя. – Моє терпіння звісно довге, але не вічне. Я поставилася з розумінням до твого стану, як фізичного, так і психічного, терпіла всі твої образливі слова й вчинки, давала тобі шанс на реабілітацію. Але ти його мав до сьогоднішнього ранку, бо спостерігати за тим, як ти облизуєшся з іншими жінками, це вже вище моєї гідності! – все це я випалила на одному подиху, та хотіла випростатися, відпустила мерзотника, але він вхопив мене, встиг, просити вибачення звісно не збирався.

- Моя… - шепотів між цілунками. – Вперта, з норовом. – знову цілував. – Серденько…

 Майже всю ніч я провела поряд з ним. Ми не розмовляли, та й до близькості нам було дуже далеко, бо опіки займали велику частину його тіла, оперували частково, попереду ще був довгий шлях до одужання, але це була майже найкраща ніч в нашому спільному житті. Ми багато не розмовляли, насолоджувалися присутністю та коханням одне одного, пестили й обдаровували ніжністю та теплом намагаючись надивитися одне на одного. Коли зміна Олі, яка нас прикрила, скінчилася, я заздалегідь пішла, обдарована надією, що тепер буде все добре, пішла на світанку, щоб більше його тут не побачити…