Глава 17.2

Олег

 Я знову і знову горів у спогадах та мріяв зупинити навалу жахливих картинок, які мені підкидав хворий мозок уві сні. З разу в раз я прокидався, різко смикаючись, сил піднятися не мав, все тіло горіло й досі, а нога, яку ампутували, боліла наче ще була на своєму місті. Поки я перебував у стані забуття і не знав наслідків того вибуху, мені насправді здавалось, наче все що я бачу, не справжня реальність, а звичайна гра розуму. Тепер, коли я на власні очі побачив у що перетворила мене ця проклята війна, знову і знову згорав у тому пекельному вогні.

 Найболючішим моментом, передбачувано, для мене стала Юля. Менш за все я хотів би, щоб найдорожча людина бачила мене таким… Я зовсім не очікував, не прорахував можливих трагічних для себе подій, тим паче, що опинюсь в лікарні, де вона працює. Якщо бути відвертим, я до лікарні не збирався зовсім, в моїх планах було знайти та витягнути друга, потім повернутися додому, де мене чекало кохання у власному гніздечку. Натомість я лежу на лікарняному ліжку, знаю, що все це надовго, маю великі опіки на тілі, не маю нижньої кінцівки, а в майбутньому мене чекають інші лікарні, та багато операцій з відновлення. Всі мої плани в одну мить змінилися, як один невірний рух може перевернути все з ніг на голову…

 Тарас з безхатьком загинули, нам з Кіром ще дуже пощастило, на фоні хлопців ми майже вціліли. Мої колеги також зараз лежали в шпиталі з численними пораненнями та опіками. Нехай, це вже інше життя, зовсім не те про яке мріяли, але це все ще життя. То треба дякувати вищім силам і за це. Я був готовий винести все, що на мене поклала доля, але обтяжувати цим Юлю намірів не мав, та й більше, був категорично проти. Все ж я чоловік, почуття мене не зламають, якщо вибух не добив. А вона повинна жити повноцінним життям, з повноцінним чоловіком, я з недавніх пір належу до іншої категорії.

 Згадки про вибух постійно майоріли в спогадах. Наче все йшло добре, за нашим планом, нам з хлопцями вдалося виконати майже неможливе, аж як на самому фіналі так потрапити в просак. Я весь шлях радів за Кіра. Так, він був виснажений і слабкий, але дії безхатька з Тарасом врятували йому життя, бо хлопцям вдалося знайти потрібні засоби й антибіотики. Звісно, що друг потребував справжньої кваліфікованої допомоги, мав поранення серйозне, але був живий і це головне.

 Один необережний оберт керма і наш бусик колесом наїхав на міну. Тим, хто вилетів із салону пощастило більше, як і мені в тому числі, але моя форма палала, бо я знаходився з того боку автомобіля, де швидко сталося займання. Полум’я згасили військові, які перебували поряд. Тараса й безхатька витягнули, коли від машини залишився лиш обгорілий металевий каркас. Ногу мені ампутували вже у шпиталі, рятувати було нічого, нижня частина до коліна вигоріла, але лікарі обіцяли, що інші опіки після численних пересадок шкіри, з часом загояться. Радів, що й Кіру пощастило більше, до старих травм, додалося лиш пару переломів, а могло ж бути набагато гірше…

 Всі ці думки, які кожну хвилину знаходились зі мною перервав легкий стук у двері. Звісно я там побачив ту про кого постійно мріяв і одночасно бачити категорично не бажав. Знову прийшла, знову сама робитиме всі ці принизливі для мене маніпуляції. Якби їх робили інші руки, я б це сприймав за звичайні лікарські справи, але тільки не від неї. Відвернувся у інший бік, але Юля била мене своєю наполегливістю, зовсім не звертала уваги на поведінку хворого та добре виконувала свою справу.

- Я ж тобі вже казав, щоб не приходила! – прогримів я. – Ай! Боляче! – автоматично повернувся, ледь не викидаючи блискавки з очей. Юля лиш легко посміхалася.

- Це лиш моя робота. – стиснула плечима, й знову хитро всміхнулася.

- Не бреши! Тут повно персоналу, і без тебе впораються. Йди краще допомагати хірургу.

- Хірургу теж є кому допомагати без мене. – промовила уїдливим тоном.

- Юля… - я ледь боровся з пекельним бажанням вхопити її здоровою рукою, притиснути й міцно впитися у бажані зухвалі вуста, й бажанням вигнати геть. Перше в цю мить переважало над другим. – Я тобі вже все сказав. Нам не по дорозі, залиш мене нарешті у спокої.

- Звісно, не по дорозі. – відповідала спокійно, але дії рук стали більш різкими, й болісно відчутними. – Не говори мені дурниць, адже жалкуватимеш потім.

- Нічого не жалкуватиму. – зчепивши зуби терпів. – Все вирішено!

- Ти ще скажи, що до Ірини повертаєшся. – а ось це вже було занадто, так би я не збрехав, лиш промовчав.

- Ось так! – розвела руками. – Брехати не вмієш.

 Юля закінчила всі маніпуляції, та перед виходом знову зробила те, чого я чекав наче мала дитина, схилилася й поцілувала мене в чоло. Ну я звісно не втримався, вхопився пальцями за волосся, притягнув ближче, поцілував так, як мріяв. Пручатися не стала, відповіла з таким запалом, що й дух перехопило! Ох, якби ж не кляті рани! Що б я з нею зараз зробив!

- Все хворий, з Вас достатньо. – випросталася й діловито витерла свої вуста. Хтиві картинки полізли моїми думками, геть витіснивши всі дурні спогади. – Відпочивайте.

 Лисиця, махнула рукою і вийшла, залишивши мене ось так в повному максимальному роздратуванні. Ні, не можу я брати на себе відповідальність, не маю права ламати коханій життя. Не хоче віддалятися, не слухається! Тож буде по-іншому, але все одно так, як я сказав!