Глава 17.1

Юля

 Ми стояли на своїх місцях, чомусь я передчувала щось не добре, коли побачила колишню дружину Олега тут. Звісно, що вона могла приїхати сама, коли дізналася про те, що з ним сталося, але раптом Олег зник не просто так. Може не дзвонив мені, бо встиг з нею помиритися… Думки пролетіли швидко, їх потік перервав доволі неприємний голос.

- То Ви дасте мені пройти? – тон став нахабним. Я не відповіла, зробила крок у бік, даючи можливість увійти, сама вийшла до коридору та обернулася спостерігаючи за нею.

- Олег! – запищала вона, та кинулася до нього. Дуркувата, почала смикати його, легко плескати по щоках, от тут я і не втрималась.

- Жінко! – я повернулася до палати, та вхопила її за руку. – Що Ви виробляєте?! Так не можна! – вигукнула тихо я.

- Це Ви що собі дозволяєте?! -  почала огризатися. – Приберіть від мене руки!

- Не турбуйте хворого! Інакше Вам прийдеться залишити приміщення!

- Що?! Та ти знаєш хто мені дозволив сюди прийти?! Хто ти така, щоб мене попереджати, або забороняти щось!

 Яна, сестра, яка привела сюди цю неприємну особину, повернулася на крик навіженої жінки. Побачивши, що тут коїться, кинулась до мене.

- Юль… - взяла мене за лікоть. – Ірино, заспокойтеся, будь ласка!

- Що означає «заспокойтеся»! Я це так не залишу! Що дозволяють собі Ваші молодші співробітники!

- Будь ласка, тут не можна кричати, інакше Вас вижене лікар, і мені влетить. – просила вона, а я ледь стримувалася, щоб не дати ляпаса цій курві.

- Гаразд, я не буду шуміти! Залиште мене на пару хвилин з чоловіком!

- Добре, у Вас п’ять хвилин! Після чого, треба покинути приміщення, вибачте.

- Я зрозуміла.

 Яна витягла мене майже силою в коридор, та відтягнула трохи у бік.

- Юль! Ну ти чого?

- Ти бачила її? Ця навіжена смикала його, та била по щоках!

- Емоції, Юль. Емоції.

- Навіщо ти її сюди впустила?

- Так головний лікар дозволив, що я могла зробити, це ж дружина.

- Колишня… - прошипіла я, дивлячись на двері.

- Звідки ти знаєш? – на питання я не відповіла, махнула рукою, маючи намір піти.

- Проконтролюй її, щоб нічого не наробила. – вигукнула я та пішла.

 Думки плуталися, хороші витісняли погані, їх ставало все більше. Я не збиралася турбувати Олега, щоб дізнатися якісь подробиці появи тут його колишньої. Сподівалася, що коли він трохи отямиться після отриманих травм, сам мені все пояснить. Серце обривалося від хвилювання, але на цей раз я взяла себе до рук та стала до виконання своїх власних обов’язків, у лікарні окрім Олега та Кирила було повно інших поранених, і я не мала жодного права залишати їх без своєї уваги. Коли наступив вечір, я наважилася піти до Кирила. Не забувала про нього цілий день, та ранішній інцидент трохи вибив мене з колії.

 Кирило лежав у палаті один, друге ліжко сьогодні звільнилося, хлопця перевели в лікарню у іншому місті, а нового пацієнта ще не поклали. Знала, що місце пустуватиме не довго, може тільки до ранку, але скористалася можливістю, зайшла та сіла на стілець, спостерігаючи за Кирилом. Він скоріш за все дрімав, як я дізналася ще вдень, мав поранення голови, уламок зачепив праву частину обличчя, лікарі рятували око, але на жаль його прийшлося видалити. Дякувати Богу, інше око дивом не постраждало. Зараз він мав можливість бачити ним, бо тепер бинти закривали тільки праву частину обличчя і голову. Також у нього була зламана рука та ребра, з ноги витягнули уламки, але в цілому стан вже майже стабілізувався.

 Поки я сиділа біля нього та вивчала історію хвороби, чоловік відкрив одне око та поворухнувся. Я одразу відклала все в бік, уважно спостерігаючи. Здоровою рукою він легко потер вцілівше око, позіхнув, а коли повернув голову, побачив мене. Погляд змінився з напівсонного на збентежений. Я не дуже розуміла, чи він не впізнав мене, бо пам’ятав блондинкою з пухкими формами, чи міг і зовсім забути в зв’язку з пораненням, багато хто з хлопців страждав на короткотривалу амнезію після важких травм голови.

- Це ти насправді? Чи мені сниться? – спитав майже пошепки.

- Я. Впізнав? – це питання ставила суто з лікарських думок.

- Звісно впізнав, що за дурниці. – а я впізнавала колишнього Кирила, навіть посмішки не втримала. Такий як завжди, трохи невдоволений, дуже самовпевнений та критичний. – Як ти тут опинилася?

- Це і я б хотіла дізнатися.

- В якому сенсі?

- Як ти тут опинився? – звісно мене цікавили подробиці, сподівалася від нього дізнатися деталі, адже Олег казав, що Кирило пішов своїм шляхом і вони вже давно не працюють разом, як сталося, що до шпиталю потрапили в одній компанії…

- Я… - він замислився про щось, потім різко скривився, та поклав долоню на голову.

- Що сталося? Болить? – я підхопилася зі стільця та почала оглядати його. Кирило зупинив мене, поклав гарячу та сильну долоню на мою руку, натиснув.

- Сядь. – наказав тихо, в своїй притаманній манері. – Зараз пройде. Дай води. – я нахилилася до тумбочки, налила води з пляшки в склянку і передала йому. Він швидко осушив її й віддав назад. – Дякую. – повернувся до мене. – Юль, Олег мені казав, що ти була військовим медиком… Я радий, що ти ціла і тут, а не в пеклі. Вибач, що наговорив тоді тобі дурниць, сам не знаю, що найшло на мене. Приревнував, мабуть. Ти ж знаєш, що своїм ділитися не звик.