Пролог

 Ця історія від початку і до кінця вигадка автора. Будь-які збіги з реальними подіями, або людьми – випадковість.

 Другу добу я знаходилась в шпиталі без перерви. Головний лікар дізнавшись про це почав гримати на мене, погрожуючи, що вижене на відпочинок силою, та мені вдалося вмовити його залишити мене до ранку. Мабуть, це була сама доля, мені вдалося трохи поспати, перед тим, як отримати виклик на чергову операцію. Я прийшла майже останньою, лікар хірург вже був на місці. Я чула від дівчат з персоналу, що привезли декількох важкопоранених військових, та в цей час будуть проводити декілька операцій одночасно. Потрапивши до операційної в якій працювали ми, я побачила чоловіка, який лежав на столі. Над ним клопоталися інші дівчата і з хвилини на хвилину операція повинна була розпочатися. Чомусь серце здригнулося, я підійшла і подивилася на обличчя безтямного чоловіка, з якого в цю хвилину знімали просочені кров’ю бинти…

 Не дарма я відчула здригання, бо навіть крізь поранення, яке спотворило знайоме до болю обличчя, я його впізнала. Машинально вхопилася за власні щоки та відійшла на декілька кроків назад. Дівчата підхопилися.

- Юль, що сталося? Тобі погано? – спитала одна з колег.

 А мені й справді стало дуже зле при вигляді травми, вперше. Раніше такого ніколи не траплялося, зараз же мене знудило, і я встигнувши промовити свої вибачення, вибігла в коридор, швидким бігом прямуючи до вбиральні. Лише коли мене вивернуло назовні, я вмилася та віддихалася, поглянула на себе в дзеркало. Не вірила, що це він, але повернутися і впевнитися що це помилка, що це хтось інший, не наважувалася. Так і продовжувала стояти на місці, заклякла біля того дзеркала й думала про несправедливість цього світу.

  Прийшлось вмитися прохолодною водою декілька разів, перш ніж мій стан трохи покращився та дозволив мені глибоко вдихнути, зібрати сили та повернутися до кабінету. Мене замінила інша асистентка – Наталя. Перебуваючи в такому стані, з мене б не було ніякого толку, тільки ризик заподіяти шкоду, чого не можна було допустити. Відсидівшись хвилин десять в ординаторській, випила водички, подихала свіжим повітрям через відкрите вікно, а потім знайшла сміливість вийти. Впевнено йшла до сестри, яка приймала поранених, вона вже впоралась та відпочивала в сестринській кімнаті.

- Привіт, Олю! – я тихенько постукала та прочинила двері.

- О! Юль! А ти чого тут?

- Замість мене Наталя пішла сьогодні.

- Зрозуміло.

- Я хотіла в тебе дещо спитати. – хоробрості не вистачало, голос мене підводив, хвилювання змушувало його тремтіти.

- То питай. – мій стан не залишився непоміченим Олею. – Ти чого?

- Той хлопець, якого зараз оперують… Ти можеш мені сказати його ім’я.

- Знайшла проблему, зараз скажу. – Оля піднялася, підійшла до шафи, взяла звідти журнал. Я ж уважно спостерігала за кожним її рухом. – Привезли чотирьох хлопців, тебе цікавить тільки той, що в операційній зараз?

- Так. – ледь вимовила я.

- Ось. – вона поклала журнал переді мною, та пальцем провела по імені.

 Перше прізвище мені було не знайомо, а друге… Помилки не було, я впізнала його обличчя, навіть в такому важкому стані, серце рвалося від болю...