Глава 15.2

 Останнім часом я перебував на межі, подекуди здавалося, що я божеволію, бо мені дуже часто снився жахливий сон, який не давав спокою та змушував нервуватися. Я боявся, що та картинка, яку неодноразово бачив може стати реальністю, але одночасно й сподівався, що все ж таки погане нас омине боком.

 Ми з хлопцями все також продовжували шукати Кирила, паралельно діючи як справжні партизани, не залишали шансів на життя ворогам, які траплялися на нашому шляху. Чув від деяких місцевих пліткарів, що про нас вже легенди складають, окупанти наполохані, бо знають, що в цій місцині вже не раз траплялася раптова та загадкова смерть з їх так званими товаришами по службі. Інші боялися, бо причина цих летальних випадків, наче невидимка кружляла навколо, кожної миті погрожуючи придушити когось із них й відправити на той світ. Тепер по одинці вороги нікуди не ходили, бо мали справу з майстрами маскування та справжніми безжалісними вбивцями.

  В цьому загадковому сні мені вдалося дізнатися де переховували пораненого Кирила та його підлеглого цивільні люди із невеликого тихого села. Звісно, тихим воно було в недалекому минулому, до появи тут підлих загарбників, але зараз вони знаходилися на пару кілометрів далі. Нам вдалося сюди просочитися непоміченими, от тільки шкода, що автівка залишилась досить далеко, бо непомітно протягнути таке велике залізо на колесах на окуповану зону ми не мали нагоди, справжнє диво що й самі прорвалися.

 Після жорстокого обстрілу з боку ворогів, Кирило перебував без тями, поранення голови створювало картину наче він мертвий як і усі інші побратими з бригади. Але на щастя, одному хлопцеві вдалося вижити у тій м’ясорубці, завдяки тому, що він у цей час готував їжу, знаходячись трохи далі від хлопців. Залишитися зовсім цілим не вийшло, уламки дістали його й там, залишаючи дрібні поранення, легка контузія не полишила дару тверезо мислити. Він швидко повз на допомогу хлопцям, більшості з яких допомога вже була непотрібна. Краєм ока побачив, як хтось повільно заворушився десь біля кущів, саме там лежав командир…

 Тарас намагався пришвидшити свій рух, аби якомога скоріше дістатися командира, здавалося біжить прикриваючи руками голову, але швидкість дорівнювала швидкості черепахи. Коли дістався, з розчаруванням побачив, що поранення в нього дуже серйозне. Весь лівий бік обличчя залитий кров’ю, голова теж постраждала, єдине радувало – руки та ноги цілі. Тарас, не маючи великого військового досвіду, в цивільному житті звичайний водій маршрутного таксі, зібрав свою волю в кулак, останній раз оглянувши місцину з полеглими героями. Він не був чарівником, бачив на власні очі, що більшість вже не врятувати, але й не бачив тих, хто подавав би хоч якісь ознаки життя. Перевірити кожного, тим паче врятувати не мав сил, банально не міг, бо не мав ніяких засобів для надання першої медичної допомоги. Його справа полягала зовсім в іншому, відповідальність за їжу для героїв, ось що було його важливою місією.

 Тягнути великого Кирила дрібному й худенькому Тарасику виявилося надскладно, але хлопець сам собі поставив задачу і збирався будь-яким шляхом її виконати, врятувати хоча б одну людину, нажаль власні можливості перестрибнути не стало сил. Відтягнувши майже безтямного Кирила до посадки, залишив його там на деякий час, закидав гілками і різним лісовим сміттям й покинув під густим кущем. Обстріл на цей час вже повністю вщух, хлопець знайшов в собі сили встати на ноги та піти до села за допомогою. Був у нього там один знайомий, що неодноразово приходив на нашу позицію за їжею, місцевий безхатько, якого багато разів підгодовував, та ще й передавав їжу іншим.

 Як виявилося, за деякий час з безхатька, чоловік зумів перетворитися на людину з будинком, зайняв полишену господарями хату, яка трохи постраждала від обстрілів, але мала цілком пристойний вигляд. Навіть сам підлатав дах старим шифером, та позабивав вибиті вікна фанерою. Ту хату вже давно обнесли окупанти, вкравши там все, що здавалося їм більш-менш дорогоцінним, світла в ній теж не було, тому туди зазвичай вже ніхто носа не сунув, брати було нічого. Саме він згодився допомогти Тарасу, вдягнув на нього свої старі брудні лахи замість військової форми, та подалися лісом, шукати те місце де заховав Кирила. Тільки з Божою допомогою зуміли його не просто знайти у схованці, а ще й живим. Відтягти такого бугая до хатини стало ще більш складним завданням, основна складність полягала в тому, щоб не попастися на очі ворогам, тому пересувалися дуже повільно та обережно…

 Цей сон я бачив багато разів, та здавалося в голос кричав щосили, не бажаючи вірити в те, що найкращий друг знаходиться на межі життя та смерті, а я його й досі не знайшов. Від цього ставало дуже прикро, аж поки мені не наснилася друга частина цієї важкої історії, яка рвала мою душу.

 … Коли ми з хлопцями все ж вийшли на колишнього безхатька, ледь душу з чоловіка не витряс. Спочатку той боявся, не зізнавався в тому що в підвалі старого понівеченого будинку переховує двоє наших військових. Як виявилося, туди вже пару разів заглядали ворожі солдати, та справу з тим хто більш схожий на Мауглі ніж на нормальну людину, мати не стали. Не вбили, бо той інколи ділився з ними харчами, які колись ще брав у Тараса, а зараз лазив по покинутим будівлям, збираючи все їстівне, що залишилось після розкрадання ворогом. Наш народ запасливий, стільки, скільки інколи було полишено в погребах, ворог й унести не міг, та й не шукав у деяких місцях, де такі схованки мали вхід з городу, десь за хатою.

 Так, через нього ми вийшли на Тараса, який спочатку мене одного, а потім й інших двох колег обережно провів до Кирила. Я ніколи не боявся виду крові, або поранень, до того моменту, поки не побачив все це на найкращому товариші, другу, який колись вже врятував моє життя. Це був мій шанс віддячити йому. Ні, не шанс, обов’язок.