Глава 13.2

Юля

 Місяць тягнувся зі швидкістю равлика. З першого дня від’їзду Олега, я рахувала хвилини до його повернення. Звісно, що точної дати не було, бо цього ніхто не міг знати напевно. Олег переконував, все зможе виконати відносно швидко, у всякому випадку, більше часу ніж виділено йому не потрібно. Все виявилось навпаки, в ході операції кілька разів виникали якісь труднощі, випливали нові нюанси. Подробиць Олег не розповідав, вони мені були й не потрібні, я чекала, а він мріяв скоріше повернутися. Так і жили, думками одне про одного.

 Звісно, що я не стала жити в його квартирі, вона справді була дуже простора, мала зручне місце розташування, багато магазинів поряд, транспортну розв’язку, до центру міста дуже близько, від колишньої хазяйки не залишилось і згадки, Олег позбувся всього, що могло б нагадати про її минулу присутність. Але ніякі зручні умови, та вмовляння не змусили б мене на даному етапі розвитку наших стосунків, жити у цій квартирі без нього. Автомобіль теж не чіпала, лише інколи, коли приїжджала перевірити квартиру, заводила двигун, щоб попрацював, та два рази їздила на мийку, бо машина без пересування забруднюється ще гірше, ніж коли активно їздить. Олег залишився невдоволений моєю поведінкою, але надто не наполягав, даруючи мені дорогоцінну свободу вибору.

 Перші дні я відпочивала та насолоджувалася тим, що нарешті вдома. Як колись раніше, прибирала, готувала собі їжу, наводила лад. Але буквально через тиждень мені стало нудно, а ще через тиждень я почала шукати роботу. Вакансії, які пропонували не дуже мене задовольняли, я не хотіла знову сідати у швидку допомогу, не хотіла працювати в приватній клініці. Під час останньої співбесіди, невдоволена моїми відповідями жінка з відділу кадрів, розлютилася і сказала, що я сама не знаю чого я хочу. А я знала… Не враховуючи того, що вже сталось зі мною раніше, я мріяла приносити користь там, де вона зараз була потрібніша за все, допомагати військовим.

 Коли сповістила Олега, що їду, його реакція мене не вразила і навіть не розчарувала, я добре знала, що чоловік розлютиться, та не сприйме спокійно мого рішення. Сидіти просто так й чекати його я теж не мала сил. Можливо, все було б інакше, якби він не поїхав, мені було б за кого триматися тут. А так, я була сама, навіть подруги й ті роз’їхались по різних кутках Європи ховаючись від війни. Та й знову ж таки мені на допомогу прийшов мій любий вчитель Євген Павлович, саме він домовився зі своїм давнім товаришем, який знайшов для мене місце асистента хірурга у військовому шпиталі. То ж я не думала, збирала валізу й сподівалася на розуміння з боку Олега.

 Після тої доволі неприємної розмови, через чотири дні, Олег раптово мені подзвонив та повідомив, що чекатиме ввечері у себе вдома. Жінки створіння які вміють дуже багато нафантазувати. Так помилково зробила і я, вважаючи, що він із-за мене зірвався й приїхав додому, але все виявилося зовсім не так. Радіючи, що до від’їзду маю у запасі час, я летіла майже на крилах до його квартири. Приїхала трохи раніше того часу, який чоловік мені озвучив, і не застала нікого вдома. Спочатку засмутилась, але не встигла посумувати, як почула звук обертання замка, через секунду на порозі показався Олег, скинув з себе великий рюкзак та одразу ж підхопив мене цілуючи так палко, як тільки вміє.

 Нам не стало часу для розмов, бо ми не відпускали одне одного ні на секунду, поки не скинули перший вантаж нестримного бажання. Мене не лякали ні його нова борода, ні потріскані від вітру та сонця вуста, не свіжий запах змореного тіла, все це втратило сенс, існували лише ми вдвох. Наче первісні люди, що дорвалися одне до одного, гаряче кохалися стоячи в коридорі, і тільки велика шафа служила опорою для моїх сідниць, які підтримували міцні шорсткі долоні коханого чоловіка.

 Коли перший раунд добіг свого логічного феєричного фіналу, ми разом перемістилися у ванну кімнату, де між змаганнями «хто кого перший помиє», продовжили естафету тілесних втіх, тільки тепер все відбувалося більш стримано та повільно, даруючи змогу ласувати ніжностями та спокушати до пʼянких хтивих дій. Виснажені й щасливі ми влаштувалися на дивані у вітальні й жадібно поглинали вечерю, яку я привезла із собою. Олег відкрив пляшку червоного вина та розлив у бокали, ніщо не передвіщало поганих новин, я сподівалася на краще.

- Як добре, що я встиг тебе побачити до того, як ти зробиш помилку. – почав Олег, фраза мене напружила, а він говорив спокійно, ніжно пестячи шкіру моєї травмованої ноги. Я вже не ховалася та не соромилася, у сьогоднішньому вихорі пристрасті й зовсім забула про існування шрамів на своєму тілі.

- Олеже, будь ласка, не починай. – зітхнула я. – Ніхто не робить помилок, ми проживаємо свої життя.

- Ти правильно говориш. – відповів задумливо. – Ми самі обираємо як саме їх проживати. – зітхнув він.

- Що ти хочеш цим сказати?! – відчувала щось недобре.

- Я завтра знову їду.

- Як?! Ти не встиг виконати завдання? Щось сталося? – знала, що подробиць не розповість, та вже й пролетіла думка не їхати, якщо він завершив свою місію.

- Ні, там справу за мене продовжить колега. В мене є інше завдання… Більш відповідальне та серйозне.

- Мені здавалося, що й попереднє не було звичайною роботою.

- Нове важливіше. – бачила, що не хоче виказувати подробиць. Нехай, мені вони й не потрібні. Удала, що все одно.

- Надовго їдеш?

- Не знаю, як впораюсь, одразу додому.

- А потім? – ми обидва розуміли, що мене цікавить питання нашого спільного майбутнього.