Глава 12.2

Юля

  Мені здавалось все, що зараз діялось навкруги це лиш приємний сон. Олег, ця квартира, ключі від його автомобіля, які я тримала в руках…

- Якщо не розберешся сама, я пришлю сюди хлопця, він тобі покаже як користуватись автоматичною коробкою передач, це більш ніж просто. Я б сам хотів, часу залишилось мало. – він бігав по кімнаті, збирав якісь речі, скидав їх у військовий рюкзак. Я врешті решт не витримала.

- Дай-но сюди. – підійшла та забрала рюкзак, витрясла з нього ту купу речей на ліжко. – Я сама складу, неси, що ще треба. - він завмер, дивлячись на мене, в руках тримав светра. – Нумо! Ти чого? – лиш посміхнувся, та миттю побіг у гардеробну щось шукати.

 Коли справа була зроблена, а речі зібрані, Олег пішов у душ, а я подалася на кухню, згадуючи з яким апетитом він їв ті жахливі бургери. З того часу, як я схудла, більше не вживала подібної їжі. Сьогодні ледь не вдавилася, але виконала його наказ, бо частково чоловік мав рацію. Не соромилась позаглядати в холодильник та шухляди на кухні. Констатувала, що майже нічого їстівного в цій квартирі немає, знайшлась тільки деяка консервація, картопля, та шматок курячого філе в морозильній камері. Не гаючи часу, поклала м’ясо в мікрохвильовку, швидко начистила картоплю, й підсмажила все це зі спеціями. Олег достатньо довго пробув у ванній кімнаті, я навіть почала хвилюватися, встигла поставити їжу на стіл, але коли він показався в кухні, зрозуміла чому.

 - Ого! – вигукнув він. – Оце так! Ти ще й харчі примудрилася тут знайти! – він не гаяв ні секунди, сів за стіл та почав насипати собі в тарілку картоплю з куркою. – Сідай. – поплескав долонею біля себе, але я сіла на стілець навпроти нього.

- Олег… - не знала що сказати, бо переді мною сидів наче інший чоловік. Коротко підстрижений, майже під нуль і… - А де борода?! – спантеличив мене цим вчинком.

- Нема. – промовив між тим, як складав до рота консервовані огірки й цвітну капусту. Потер обличчя долонею, гладеньке. – Я зазвичай її не ношу, це там на сході заріс мов дід. – він помітив мою спантеличеність, спинився, поклав виделку. – Якщо тобі з бородою подобалося більше, то не хвилюйся. Коли я повернусь вона вже відросте.

- Ні – ні. – зітхнула я. – Ти мені подобаєшся будь-яким. Просто це виглядає якось несподівано.

- Зате цілуватися буде приємніше.

- Справді? – я не втрималась зареготала. – То коли почнемо?!

- А ти хочеш? – голос Олега був сповнений серйозності, але я не розгубилася.

- Хочу. – вдарила його впевненістю. – Але спочатку доїж.

- Яка сувора! Тоді і ти приєднуйся.

- Вибач, але мені на сьогодні важких продуктів вистачить. – він натяк зрозумів, хитнув головою, продовжуючи швидко поглинати їжу. Чи завжди так швидко їв, чи поспішав до поцілунків, не відала. – Обмежусь зеленим чаєм. Ти будеш?

- З твоїх рук хоч отруту.

- Ох і дурень!

 Поки Олег курив після вечері, я встигла прийняти душ, добре, що з собою у валізі мала рушник та халат, було у що вдягнутися, хоч я і знала, що ця зустріч так просто не закінчиться. Погляд з яким він на мене дивився, змушував щоки червоніти, а жіноче єство палати бажанням. Я соромилася, останній раз в мене був ще з Кирилом. Так і не зуміла себе пересилити, щоб вступити з кимось іншим в інтимний зв’язок. Звісно, що черга за мною не стояла, але був у лікарні один залицяльник, наче й хлопець хороший, але моє серце не розтопив, воно було суцільною кригою до зустрічі з Олегом. Зараз хвилювалася, наче мені це було вперше, дивилася в дзеркало на своє відображення та не знаходила сміливості вийти із ванної кімнати. Найбільше соромилася рожево-синіх шрамів, що залишилися на тілі після двох операцій. Велике дзеркало не давало про них забути, демонструючи цю «красу». Треба було вдягнути краще спортивні штани, прикрити ногу, але щоб їх взяти, треба вийти. Відчувала, що він мене чекає, як визирну не відпустить. Наче вже не мала дівчинка, а страхів понабиралася, війна на вулиці, а я думаю про красу власної ноги… Врешті решт не за ногу ж він мене покохав!

 Наважилася, вийшла в коридор, Олег миттю з’явився поряд, й досі сидів на кухні, переглядав документи, щось сортував, а як почув шурхіт одразу прибіг.

- Ти довго. В тебе все гаразд?

- Так. – не знала, що ще сказати, як виправдатися. Не зізнаватися ж, що соромилася вийти.

- От і добре. – він почав повільно крокувати в мій бік, наче хижак підкрадався. – Прийшов час перейти до поцілунків. – підійшов близько, перехопив мою долоню, підніс до власного обличчя, та доторкнувся нею до власної гладенької шкіри. – Приємно?

- Така м’яка та ніжна. – тепер я вже сама торкалася та пестила його обличчя.

- Ага, як дупка немовляти. – перехопив мої пальці, кожен поцілував по черзі, лагідно, тим часом не відпускав мій погляд. Коли пальчики закінчились, на мить зупинився, а потім різко підхопив мене й поніс у кімнату з великим диваном, яку нещодавно демонстрував мені.

- Ой! – вигукнула від несподіванки, все що встигла, бо він вже виконував свої слова, перейшов до поцілунків.

 Повинна сказати, що за відсутності бороди Олег наче помолодшав, й цілуватися стало набагато приємніше, мав рацію. А може не в ній була справа, а в тому, що ми обидва нарешті допалися до бажаного, разом пливли на хвилях дикого нестримного збудження, перехоплюючи ініціативу одне в одного. Ми дорослі люди, досвідчені у питанні стосунків між чоловіком і жінкою, а відчуття були наче це все вперше, але змішане з диким первісним бажанням до тілесної розрядки. Олег бажав мене так само сильно, як і я його. Шалені ласки, палкі цілунки, гарячі дотики, я наче максимально розслабилась, пірнула у море ніжностей, які він мені дарував. Халат знімав поступово, спочатку одне плече, потім інше, тулився до грудей, наче велика дитина, цілував та пестив, аж поки не розв’язав пояс, повів рукою нижче, доторкнувся до здорового стегна, от тут я й заклякла. Олег не одразу помітив мою реакцію, але я міцно притискала халат до постраждалої ноги, щоб він не зняв тканину й не побачив.