Глава 10.1

Олег

 Поїздка до Болгарії вийшла емоційною, важкою та непередбачуваною. Емоції зашкалювали, бо хотілось знищити Ірину разом з її коханцем. Важким тягарем стало, пояснити все донечці та прийняти вірне рішення, а непередбачуваними виявилися інші події. Ці дні пройшли швидко, коли знову побачив Олесю, затремтів від трепету та хвилювання. Моя маленька дівчинка встигла підрости за час, в який ми не бачились. Для мене слова: «чужі діти ростуть швидко», звучали по-іншому, адже своя дитина росте ще швидше. Як тільки Олеся побачила мене на порозі, кинула всі розваги, якими займалася з молодшими дітлахами й кинулась мені в обійми.

- Тато! – вигукнула вона й швидко підбігла до мене. Я не стримувався, підхопив та вкрив міцними обіймами, носом притуляючись до її волосся. Скучив за ароматом та теплом рідної дитини.

- Привіт, моя рідненька! – виціловував маківку голови та обличчя дівчинки. – Як же я за тобою скучив!

- Я теж, тато! Дуже сумувала! – казала Олеся, міцніше хапаючись за мою шию.

 В цей час, поміж нас в середину будинку просунувся Сергій, від появи якого Ліка дуже гучно запищала та від радощів теж кинулася обіймати та виціловувати коханого чоловіка. Люба, яка вже встигла повернутися до тимчасового дому, тихенько посміхалася відволікаючи увагу дітей якоюсь грою. Через декілька хвилин, коли Ліка все ж знайшла в собі сили відліпитися від чоловіка, потягнула нас всіх до вітальні, й швидко почала накривати на стіл. Я навіть заздрив Сергію, бо неозброєним оком бачив як світиться від щастя його дружина, він тим часом палав не менше, важко цим двом шаленим коханцям давалася вимушена розлука, за це ще більше ненавидів проклятих ворогів, які зруйнували щасливе життя мільйонів українців.

 За вечерею ми всі активно спілкувалися, але ніхто з друзів тактовно не торкався теми мого особистого життя, хоча я знав, що питання до мене є. Судячи з поведінки, Леся ще ні про що не здогадувалась, тож я обмірковував, як підійти до цієї теми та шукав правильні слова. Ми з донею так і не встигли поспілкуватися, як у двері хтось подзвонив. Вирішивши, ще це доставка піци, Люба спокійно пішла відчиняти, але у дверей завмерла від здивування. Лише знайомий голос дав мені зрозуміти, хто насправді прийшов. До вітальні пройшла Іра, та зовсім неочікувано для мене влаштувала театр, від якого я на мить навіть розгубився.

- Олеже! Нарешті ти приїхав, милий! – вона кинулася в мій бік, але я різко встав зі стільця та зробив два кроки назад чітко демонструючи, що не варто того робити. – Що таке? – розгубилася вона. – Я так скучила за тобою! – Іра все ж таки перетнула межу, наполегливо підійшла до мене та обійняла, чекаючи відповідної реакції. Я застовбенів, пару секунд не міг поворухнутися, дивився на реакцію Олесі, яка схоже й справді не здогадувалася про те що утнула її матір. Коли я вийшов зі ступору, обережно зняв з себе руки Ірини.

- Вибачте, друзі! Мені треба поговорити з дружиною. – намагаючись проявляти спокій, вхопив її за лікоть, та посміхаючись вивів до першої кімнати, яка попалася на моєму шляху. Приміщення виявилося чиєюсь спальнею, але я не церемонячись, з силою смикнув жінку за руку та кинув на ліжко, залишившись стояти біля дверей, склав руки на грудях, та не міг збагнути, як я міг прожити з нею стільки років.

- Що ти робиш, милий? – вона, мабуть грішним ділом, подумала, що я нічого не знаю, скучив, та зараз накинуся в пристрасному акті кохання. Помилялася.

- По-перше: ніколи більше не називай мене «милий»! – насправді тепер почуте це звернення з її вуст, викликало напад нудоти. – По-друге! Ти чого сюди приперлася?! Коханець вигнав?

- Який коханець, Олеже?! Про що ти говориш. – вираз її обличчя змінився переляком, але Іра намагалася триматися гідно. Справжня брехуха.

- Коханець, заради якого ти покинула власну дитину! – я стримувався, намагався не кричати, щоб діти не почули, але сил не стало, голос зривався від цього зухвальства. – Коханець, заради якого ти знищила нашу родину! – не втримався, підійшов, вчепився пальцями в її підборіддя, піднімав голову, щоб дивилась мені в очі. – Ну як? Вартий він того? – вона дивилася в очі, але не відповідала. – Швидко вигнав тебе? Нажилася? Нагулялася? Хвойда! – шипів від злості я, але дещо таки  приносило задоволення. Я дивився на неї, та нічого не відчував, лиш гидко стало торкатися зрадниці, почуття вмерли, наче й не було їх ніколи. Вона не була мені навіть огидна, лише байдужість наповнювала мою душу.

- Пробач! – нарешті прокинулась від затяжної мовчанки. – Пробач, будь ласка! Я зробила помилку, велику помилку. Дурна, я не хотіла цього насправді, він задурив мені голову… - почала плакати вона. – Ну ти ж знаєш, як ці хитрі чоловіки вміють, спочатку писав, дзвонив, казав багато гарних слів, дарував подарунки… А я всього лиш хотіла пожити нормальним життям! Тебе ж майже ніколи немає з нами! – Іра вже не плакала, а ридала, але мені було все одно, тепер мовчав я. – Я молю, пробач! Давай почнемо все з початку! Я більше ніколи нікому не повірю. Ти ж найкращий, прошу…

 Чомусь тепер мені стало огидно від цієї розіграної сцени. Я ніскільки не вірив у щирість її слів, той хто зрадив один раз, зрадить іще, це я знав точно. Подивившись на неї, відступив назад, не бажаючи бруднитися більше, настав момент поставити крапку.

- Я розлучаюсь з тобою! – мовив спокійним тоном. – Квартиру, яку ми здавали, залишаю тобі. – все ж не хотів залишати її без житла, вважав, що невеликої двокімнатної квартири в центрі міста їй вистачить. – Олеся залишиться зі мною.