Глава 6.1

Олег

  Через нестерпний біль в голові я ледь знайшов в собі сили розплющити очі. Густий дим огортав повітря, лишаючи змоги повноцінно дихати, викликав напади кашлю та сльозотечу, поряд щось горіло. Не знаю скільки мені знадобилося часу, щоб прийти до тями, може секунди, а може хвилини. Пам’ятаю, як швидко повз по холодній землі, періодично прикриваючи руками голову від уламків, які розліталися в різні боки, бачив де лежала Юля, прагнув прикрити її, відтягти в безпечне місце. А де воно було те безпечне місце? Подумки лаяв себе за те, що не відправив її додому, вкотре проявив свою м’якість, яка частіше за все, ні до чого доброго не доводила. Про свої травми не думав, боліло стегно і голова, бачив кров на руках, але перш за все думав про неї. Коли залишалося якихось декілька метрів, стався черговий вибух, а за ним настала темрява. Оговтався, коли хтось бігав біля мене, намагався надати першу медичну допомогу та щось голосно кричав. У вухах стояв дзвін, у голові паморочилося, згадуючи про дівчину, я різко піднявся, сів, та ледь не впав.

- Тихо – тихо! – хлопця впізнав, то був Юрій. Вибухи припинилися, а навкруги все було схоже на зруйнований мурашник, тільки замість комах – люди. – Не треба різких рухів, в тебе голова травмована, сиди. – він говорив, та обробляв рану, швидко накладаючи пов’язку.

- Юля… - я відмахнувся від настирливого хлопця та почав озиратися, в пошуках.

- Юлі тут нема, її вже забрали. В неї нога травмована.

- Куди забрали?!

- У підвал. Зараз нададуть першу допомогу та будуть готувати до евакуації.

- Сильно постраждала?

- Достатньо… - ця відповідь збентежила. Я смикнув його за руку, та встав на ноги.

- Досить!

- Почекай, дай хоч край бинта зафіксувати, скажений! – обурився хлопець.

 Юра ще щось казав, але я його вже не чув, бо стрімголов біг у напрямку підвалу. Там зазвичай медики ховалися та надавали допомогу під час атак, ворогу поцілити в медичну бригаду, ой як кортіло. Пощастило, поки біг окинув оком будівлю, ціла, лише вікна повилітали та шифер відірвало уривками. За секунду спустився сходами, не звертав уваги на лайку одної з дівчат, здається кричала, що не можна. Потім до мене підійшов якийсь кремезний дядько, схопив за лікоть та відтягнув у бік.

- Ти що виробляєш! – сказав досить гучно. – Не заважай медикам виконувати свою роботу. – я спробував скинути його руку з себе, але хватка була залізна. Повинен зізнатися сили мене трохи покинули, та й трохи контузило. – Та заспокойся вже! – він силою всадовив мене на якісь мішки в кутку.

- Там… - здавався собі жалюгідним, бо говорити було важко. – Юля! – все, що вичавив із себе.

- І Юля, і ще багато хто. Не переймайся, зараз її підлатають, все буде добре.

 Не знаю, ким був цей великий чолов’яга, але говорив так спокійно, що навіть в мене паніка трохи згасла. Він наче пішов кудись, як раптом зненацька повернувся, налякавши мене.

- Юлька, то твоя дівчина? – посміхнувся хитро.

- Моя! – я навіть не думав, ляпнув те, що крутилося на язиці.

- Не вберіг… - сказав наче сам собі, дивний. – А як тут вбережеш? Сам он, травмувався, зараз Лідку пришлю, нехай тебе поштопає. – вказав пальцем на довгу рану, яка виднілася на щоці, Юра до неї не встиг добратися. Я сидів мовчки, лиш відмахнувся, хотів встати, але знову наскочив на супротив. – Ти давай тут не роби дурниць, бо підеш на вулицю, один раз попереджаю. – та хто він такий, матір вашу?! – На неї вже евакуаційна машина чекає, так і бути, відправлю тебе разом з дівчиною. – скривився так, зухвало. – Тільки ж бережи її хлопче, нам тут таких золотих рук ой не вистачає!

- Вона сюди більше не повернеться! – прошипів не думаючи.

 Прийшла, як я розумів вищевказана Лідка, обробила рану на обличчі, наклеїла якийсь пластир спеціальний. Чолов’яга в цей час сидів біля нас тихо, наче чекав чогось, так і не зрозумів хто він такий, довідаюсь згодом. Сам тільки про дівчину й думав, все інше відійшло на другий план. Подумки молився, щоб травми були не важкими, благав вищі сили, щоб витримала та вижила, не так уявляв собі початок нашої дружби.

- От і добре! – кивнув він. – Підіймайся, он Юлю несуть… Місце є, до госпіталю везуть тільки двох. Дорогу витримаєш? Виглядаєш кепсько.

- Витримаю! Там підлатають і назад.

Доброї ночі, мої любі! 🌙✨

Ми потихеньку рухаємося далі, з нами і головні герої проживають своє непросте життя. ❤️‍🩹

Я помітила, що читачів у книги набагато більше ніж сердечок ☹️

Хто читає, а сам забув натиснути серце та підписатись на сторінку автора? Будь ласка, якщо вам подобається, перевірте та виправте це непорозуміння ☺️ Змотивуйте писати більше та швидше 😋