Глава 5.2

 Я знову не мав можливості побачити Юлю на наступний день як планувалось. Ситуація довкола загострювалася з кожним днем, ризики зростали, а я кожної хвилини шкодував, що не мав навіть її номера телефону. Можливо, і не наважився б дзвонити, але хотів би хоча б у текстовому повідомленні поцікавитись, як у неї справи.

 Іра за два тижні зателефонувала мені всього два рази, один з яких я спілкувався з донечкою Олесею. Сумував за своєю гарненькою квіточкою, мріяв побачити скоріше, але розумів, що найближчим часом цього не станеться. Я б навіть заради зустрічі, не наважився б просити їх приїхати хоча б до Львова, не мав права наражати на небезпеку власне дитя. Тому, все що мені залишалося, дивитися ті декілька фотокарток, які взяв з собою. Почуття самотності гнав від себе, але ж добре розумів, що між мною і дружиною мало що залишилося від колишніх стосунків, її байдужість до мене це дуже яскраво демонструвала. Ніколи не був слабаком, але в тих умовах, в яких знаходився сьогодні, мріялось бути комусь потрібним, знати, що тебе чекають та люблять.

 На всі думки та роздуми було геть мало часу, саме з цієї причини я пропустив той момент, коли на особистому фронті все змінилося. Я разом зі своїм підрозділом вперто йшов до виконання поставленої задачі. Мав на меті знайти змогу вибратися з пекла скоріше, й знайти можливість побачити дитину, а ще… Ще, хотів забрати звідси Юлю. Хоч би що там було, не місце тут для розумних тендітних дівчат. Врешті решт, у мене є можливість влаштувати її у воєнний шпиталь, де вона зможе виконувати свою місію, рятувати життя військовим. Не обов’язково перебувати на лінії зіткнення. Основна складність в тому, що силою не хотів її примушувати, сподівався вмовити. Тим паче обстріли посилювались, ворог підбирався ближче, існувала серйозна загроза захоплення населеного пункту в якому ми перебували. Враховуючи все, я тиждень намагався виділити час, щоб побачити Юлю, і коли невеликий пробіл у мене з’явився, одразу поїхав до стабілізаційного медичного пункту.

 Мені навіть пощастило, в момент моєї появи було більш менш спокійно, я лише зачекав приблизно двадцять хвилин, поки вона закінчить латати цивільного, якого порізало вибитим склом у власній хаті. Подумки лаявся, скільки разів вже намагалися евакуювати звідсіля цих безпорадних людей, аж ні, декілька сотень таки залишилося, вперто не бажаючи покидати рідну домівку, навіть під страхом смерті. Юля мала з хвилини на хвилину закінчити, чекати довелося справді не довго. Вона вискочила на ґанок, шукаючи поглядом, сподівався мене.

- Я тут. – стояв за деревом, спостерігав. Вийшов, вона посміхнулась.

- Це ти! Нарешті! – підійшла до мене ближче.

- Чекала?

- Так. Ти ж обіцяв прийти, і знову пропав. – в її голосі відчувалася невдоволеність.

- Вибач, серденько! Аби все залежало тільки від мене, ніколи б не порушив свого слова. – не втримався, взяв її холодну долоню в свої руки, зігріваючи своїм теплом.

- Як твоя рука? – Юля звернула увагу на те, що пальці кінцівки вдягненої в рукав, ніжно пестили її шкіру.

- Все добре, не хвилюйся. – заспокоїв. – Я пильно стежив за твоїми діями, та навчив одного зі своїх хлопців. Він періодично лікував мене, як міг. – розсміявся.

- Головне, щоб успішно.

- Як бачиш. – демонстративно підняв руку, а потім неочікувано для нас обох, поклав долоню на спину Юлі, та притягнув до себе, міцно обійнявши.

- Ой! – вигукнула дівчина. – Ти що?! – голос зірвався, але Юля не пручалася. - Я рада, що у тебе все гаразд. – підняла очі, щиро дивилася на мене, іншою рукою притискала до себе.

 Це був якийсь незбагненний нами обома зв’язок. Я гарно бачив, що Юлю тягне до мене так само, як і мене до неї. Це було несподівано, навіть дещо лякало, але виглядало якось природно, та правильно. Біля Юлі я відчував себе спокійно, врівноважено, приємно. Зароджувалось бажання стати для неї ближчим ніж був раніше. Ці відчуття не піддавалися контролю, якщо бути щирим, я і не бажав їх контролювати або зупиняти, біля неї забував про все.

- Юль… - видихнув у її волосся. – В мене немає твого номера телефону. Це погано.

- Давай. – вона протягнула руку долонею до гори. Я одразу зрозумів натяк, витягнув з кишені старенький телефон.

- Тримай. – тоненькі пальчики пробіглися клавіатурою, надрукувавши номер, який я одразу запам’ятав. – Дякую.

- Тепер твоя черга.

- Давай, напишу.

- Ні, я запам’ятаю. – я посміхнувся у відповідь. Сказав цифри, які до мого подиву Юля одразу ж безпомилково повторила.

 Я не мав, що відповісти, посміхався очима, насолоджуючись тим, що бачу, її добротою та теплом, яке відчувалося навіть без лишніх слів.

- Ти знаєш, скоро час мого перебування тут закінчиться. – почав розмову, про яку багато міркував.

- Справді? Тебе переводять?

- Ні, не зовсім. Ми тут і були тимчасово… - не мав права розповідати якісь деталі. – Це не важливо. Ти поїдеш зі мною?

- Що? – вона навіть перервала обійми, в яких ми й досі знаходились. – Олег… Я не можу. Як? В мене контракт, я ж теж на службі.

- Я знаю, знаю… - знову притис до себе, провів рукою волоссям, зітхаючи. – Я все можу змінити.

 Юля тільки й встигла окинути мене поглядом недовіри, як зненацька ми почули вибух, через декілька секунд ще один, і ще… Населений пункт обстрілювали з реактивних систем залпового вогню, сталося те, від чого я так прагнув її захистити. Один з наступних реактивних снарядів розірвався десь поряд, все сталося так швидко, що я не встиг зреагувати. Вибуховою хвилею, нас відкинуло одне від одного, я добряче вдарився головою об дерево, якийсь час приходив до тями, намагаючись встати та знайти Юлю поглядом. У вухах дзвеніло. Обстріл продовжувався, але мені вдалося піднятися та побачити її, вона лежала не далеко, й схоже була без тями. Так швидко я ще не повзав, серце наче зупинилось, вже нічого не чув з того що відбувалось навколо нас, була тільки вона і я. Єдине, що мене цікавило, чи живе моє серденько…