Глава 2.2

 Я не впізнала в цьому змученому, брудному вояці знайомих рис обличчя. Це й не дивно, бо він більше нагадував Робінзона з дикого племені, пофарбованого під дикуна. Тільки з жахом могла собі уявити через що хлопці проходили, опиняючись в такому поганому стані. Товстий шар бруду, землі, змішаний з кров’ю його побратимів, не давав можливості добре розглянути обличчя чоловіка. Гарненька акуратно підстрижена борода теж не мала пристойного вигляду та закривала нижню половину обличчя. Лиш губи не втратили кольору й майже не постраждали, великі пухкі вуста так і просили звернути на себе увагу, саме на них мимоволі періодично лягав мій погляд, який я намагалася приховати від нього.

 Цей чоловік чекав своєї черги майже декілька годин, зморений, виснажений, з запаленням очей, він то дрімав то прокидався, чекаючи своєї черги, поки медики не розібралися зі всіма серйозно пораненими, які потрапили сьогодні до пункту. Мені здалося, що він до всього, також має легку контузію. Я зазвичай не займалася такими легкими пораненими, для цього тут були інші дівчата, зі своїм досвідом виконувала більш складні задачі, де потрібні були руки, які бачили практику.  Хірург мені довіряв, характеристики Євгена Павловича не залишились без уваги, й більше того, Володимир також бачив у мені потенціал, та казав, що я маю талант і золоті руки. Я багато йому допомагала, а частіше всього й шила сама, бо поранених часто привозили багато. Тут став у пригоді також і мій минулий досвід праці в кареті швидкої допомоги, а ще, дике бажання бути корисною, врятувати якомога більше, звідси зʼявлялися сили й розумні швидкі рішення.

 Поки я обробляла подряпини на тілі цього велетня, несвідомо задивилася на велике татуювання. Картинка на руці виглядала як зміїна шкіра, зображення мало дуже якісний, реалістичний вигляд, вище, на плечі, красувалася голова з капюшоном. Кобра! Небезпечна, велична тварина, на капюшоні якої, замість притаманного візерунку, був зображений Герб. В пащі змія тримала мертвого двоглавого птаха – орла. Подібних картинок я ще не зустрічала, саме ця наштовхувала на певні думки про цю людину, він мені подобався, наші життєві погляди точно були спрямовані в один бік. Я дійсно не помітила, як зачаровано розглядала його, поки чоловік не перервав мене, злякавши хриплим голосом.

- Цікаво?! – спитав він з легенькою посмішкою. Очі тримав заплющеними, як здогадався.

- Що?! Вибачте, гарний малюнок. – здалося, що я в мить почервоніла як стиглий помідор. Нічого більше казати не стала, була вдячна, що і він цю тему розвивати не став. Разом удали наче нічого не було.

 Він не чекав дозволу, розплющив очі, сів, та якось дивно на мене подивився. Здалося, що я знаю цю людину, десь бачила, але де саме… Не змогла згадати.

- Тут є вода. Вам би не завадило вмитися.

- Юля! – він мене не здивував, а вибив грунт з-під ніг, звідкіля знав ім’я. Ми дивилися одне одному в очі, кожен думав про щось своє. – Не впізнаєш мене? – я лиш розгублено похитала головою в різні боки. – Гаразд, покажи де тут можна вмитися.

- Проходьте сюди. – вказала рукою на маленький кабінет з приладдям, де була розташована раковина, а над нею місткість з водою та маленьким краном.

 Чоловік ретельно обмив обличчя водою з милом, витер рушником вологу й знову повернувся до мене. Я в цей час намагалася зібрати до купи хаотичні думки, й згадати хто він такий. Голос чоловіка звучав хрипло, тому не здавався знайомим, але коли він вийшов таки згадала хто він є, але ім’я вилетіло з голови.

- Тепер я більш схожий на себе. – всміхнувся він. – Пригадуєш?

- Пригадую, але соромно зізнатися… Забула, як тебе звати.

- Олег.

- Точно. – вигукнула я. От і посподівалася, що вже ніколи не перетнусь з минулим життям. Олег – найкращий друг мого колишнього хлопця. Я бачила його всього декілька разів, але зробила тоді висновок, що хлопці мають дуже близькі та дружні стосунки. – Рада тебе бачити, але краще б зустрілися за інших обставин.

- Так, місце м’яко кажучи, не дуже. – зітхнув він. – А як ти тут опинилася?

- Як… Приїхала додому, допомагати Батьківщині, як вмію. – він зітхнув ще більше.

- Кирило б не зрадів, що ти тут. 

- Давай не будемо згадувати його, гаразд? – можливо Олег не знав, як ми тоді розійшлися, і хоча спогади вже не робили боляче, все одно було неприємно, бо хлопець мене ніколи не кохав.

- Гаразд, вибач! Але ти ж наче була за кордоном.

 Значить все Олег знав. Розлютив мене цим допитом.

- Так, була! – відповіла зухвалим тоном. – Ну то й що? Тобі сюди можна, а мені ні?! – демонстративно склала руки на грудях.

- Я займаюся своєю справою. А ти… Тут дуже небезпечно, ти знаєш?

- Помітила якось. – не втрималась, розсміялася приречено. – До речі, я тут теж займаюсь своєю справою, якщо ти не помітив! – я розвернулась та відійшла до шафки з інструментами, складаючи туди все лишнє, забувши навіть про стерилізацію. Але вмить відчула на собі великі теплі долоні, які Олег вклав мені на плечі.

- Вибач, серденько! Я не хотів тебе образити. – промовив тихо мені на вухо, від цієї близькості, та відчуття його дихання на своїй шкірі, серце затріпотіло від хвилювання. – Я просто вважаю, що тут не місце, для таких гарних та тендітних дівчат, хоч і дуже сміливих.

- Олег. – зітхнула, бо чомусь надто розхвилювалася. – Моє місце там, де я вважаю за потрібне. Мої вміння зараз необхідніші тут, ніж там. - вказала пальцем у невідомому напрямку.