Глава 1.2

 Сергій в той день виручив нас усіх. Жінки згодилися їхати разом під його егідою, збиралися швидко. Хотілося, чи ні, а дітям мали надати необхідну безпеку. Моя жінка ставилась до всього скептично, не дуже вірила в те, що я їй розповідав про небезпеку. Поїхала, бо я тис, наполягав. Вона завжди була такою, наче й вірила у мене, але не до кінця, завжди залишала між нами зерно сумнівів. Я зрештою звик, та й не звертав уваги. За донечкою Лесею Іра доглядала добре, була хорошою матір’ю, в будинку порядок, у ліжку гаряча, що ще треба чоловіку для щастя. Та не здогадувався я тоді, що та смертоносна каша, яку заварили наші сусіди, змінить і моє особисте життя теж. Радикально…

  Тепер, коли Сергій сповістив, що успішно доставив наші найважливіші скарби до будинку в Болгарії, та терміново повертається назад, ми з Кіром видихнули з полегшенням, бо наступна ніч обіцяла бути доволі небезпечною та спекотною. Зв’язок з останньої зустрічі тримали тільки телефоном, нічого, окрім особистого не обговорювали, кожен з нас тепер був зайнятий своєю справою, але нас об’єднувала однакова мета – захистити наш спільний дім від нечесті, яка зранку під гучні вибухи крилатих ракет, поступово поповзла з різних боків, проходячи кордони, забруднюючи святу землю Неньки брудними ворожими чоботами божевільних кацапів.

 Своє місцеперебування не розголошував, знали лиш Сергій та Кирило. Іра вважала, що я залишився вдома, та несу службу на штатному робочому місті. Я помітив, що моя жінка, порівнюючи з переляканими Лікою та Любою, була напрочуд спокійна. Не підозрюючи про причини її дивної поведінки, помилково вирішив, що Іра сильна людина, яка вміє стримувати емоції на відміну від дівчат. На разі, я зі своєю групою знаходився на Східному напрямку, де війна точилася вже багато років. Я не подався до лав збройних сил, як Кирило, який залишив успішний бізнес, та підписав контракт з армією, як тільки зрозумів звідки вітер віє. В минулому ми з ним працювали разом, Кір хоч і був моїм підлеглим, але це не заважало нам дружити, поки він не вирішив звільнитися, та податися в охоронний бізнес. Повинен відмітити, що йому вдалося зібрати досить кваліфіковану команду, яка успішно надавала послуги з охорони не тільки приміщень, а й фізичних осіб. 

 На сьогодні, жорстока війна за нашу рідну землю точилася вже місяць. Я був командиром групи, яка допомагала тримати оборону в одному зі стратегічно важливих населених пунктів Луганської області, але це було лиш прикриттям. Справжня задача в нас стояла зовсім інша, подекуди вояки з якими ми стояли пліч-о-пліч, навіть не здогадувалися хто ми такі насправді. Секретне розслідування, яке було доручене мені особисто, мало принести або позитивний результат з плодами, або мені краще було не вертатися до столиці… Так, ми тихенько по черзі виконували одні завдання, а насправді ж під прикриттям, займалися зовсім іншою, не менш небезпечною та потрібною для інтересів держави, роботою.

  З Іриною я спілкувався рідко, не було можливості дзвонити кожного дня. Не одноразово потрапляли в екстремальні ситуації, у яких не було мови про електроенергію, заряджати гаджети не мали змоги, та й мобільний зв’язок пропадав все частіше, не залишаючи права обирати. Зі мною була старенька кнопочна нокія, яка колись давно служила мені вірою і правдою, поки я не проміняв її на новенький сенсорний телефон. В цих місцях така старенька, була корисніша за сучасні нові пристрої, та набагато краще ловила слабкий сигнал мережі. Не дивлячись на все, сумувати за родиною було ніколи, увага концентрувалася на виконанні завдання, й на цілі вижити в окремих важких умовах.

 Так, одного похмурого холодного дня, в маленькому містечку де ми перебували, стався потужний артилерійський обстріл. Подібні ворожі витівки ми переживали вже не один раз, але саме в цей день, складалося враження, що обстрілював нас сам демон власноручно. Багато тоді постраждало хлопців, були й важко поранені, і убиті. Мені пощастило відбутися саднами та неглибокими ранами, а от одному з моїх підлеглих хлопців пробило голову. Я сам тоді тягнув його до більш менш безпечного місця, та надавав першу допомогу, ховаючись за товстою стіною старого напівзруйнованого заводу. Пізніше інші вояки, на ледь вцілілій автівці, побитій війною та багном, доставили нас до військового стабілізаційного пункту, в якому хлопцям надавали першу медичну допомогу. Кому щастило відправляли далі на «велику землю» для подальшого лікування, кому не щастило – в останню путь додому…

 Я в той час дивився на все що коїлося навкруги наче їжачок в тумані, бо очі засипало пилом та брудом, але все ж бачив все те жахіття, крики, стогони, калюжі крові. Саме тоді мені в голову прийшла думка, що у медиків робота ледь не важча за вояків, які билися на смерть. Одна справа не боятися всього того, крові, понівечених тіл, а зовсім інша – зуміти надати потрібну допомогу, а головне - вчасно. Знайти в собі сили та світлий розум, разом із вищими силами зберегти життя постраждалим. Все це викликало неабияку повагу до медиків в моїх очах.

 Раптово до мене хтось підійшов, я почув тендітний жіночий голос. Скільки тут сидів не знаю, може й спав, але голос казав, що я останній, кому ще не надали допомогу. На той момент мій зір зовсім поплив, я бачив тільки силует та світло й уважно слухав.

- Вітаю! – не гучно промовила дівчина. Мене тоді одразу вразив приємний аромат, який я відчував від неї. Ще й подумав, війна, а вона так приємно пахне, хоча може то були галюцинації на фоні поганого зору, бо нюх загострився, й голова вже почала паморочитися. – Нічого страшного, потерпіть трошки. Зараз обробимо садна, й промиємо очі. – вона протягла мені руку. – Ходімо.

- Звідки ти знаєш, що я погано бачу? – здивувався я.