Глава 1.1

Олег (22 лютого 2022 року)

  Саме сьогодні я мав їхати у відрядження зі своєю групою спецпризначенців, щоб керувати виконанням чергового засекреченого завдання, але плани кардинально й передбачувано змінилися. Вже давно ходили не тільки чутки та розмови про те страшне, що невпинно насувалося на нашу неньку та на всіх нас, а й підтверджена офіційна інформація серед керівних та силових державних структур, яку не розголошували відкрито. З цих причин робочий план дій змінився, а я тепер їхав на зустріч з найближчими друзями, з якими ми були завжди близькі та підтримували одне одного при будь-яких складних або радісних обставинах, не враховуючи різниці у віці та посадах. Збиралися на нашому улюбленому місці, за межами міста, де можна було скуштувати смачного свіжого пива й поласувати відповідними смаколиками до нього. 

 З Кирилом я познайомився давно, ще за часів початку антитерористичної операції на сході України, коли він був колишнім поліцейським та напрочуд сміливим добровольцем, а я - начальником спеціального підрозділу державної служби безпеки. Втілював  тоді в життя доручені моїй групі секретні операції. В той раз ми зачищали один зі звільнених населених пунктів від москальського сміття, яке заполонило нашу рідну землю, а також колаборантів та іншого гидкого непотребу. Так вийшло, що моя група та рота у якій ніс службу Кирило, разом неодноразово виходили на виконання різноманітних бойових завдань. Під час чергової небезпечної вилазки я отримав серйозне поранення черевної порожнини. Скосило мене тоді не по дитячому, і тільки дякуючи сміливому товаришу, я залишився живим. Сам Кирило, намагаючись витягти мене з-під лінії вогню, випадково поранив руку об залізний прут, який стирчав з бетонного уламка якоїсь розбитої будівлі. Втративши пильність, майбутній найкращий друг отримав кульове поранення в ногу, достатньо серйозне до речі,  але це не завадило йому крізь біль і складнощі, витягнути мене напівпритомного з того пекла у якому ми опинилися. Ближче ми познайомилися вже в госпіталі до якого потрапили разом, далі наші життєві шляхи постійно проходили поряд. Згодом я забрав Кирила до себе в підрозділ, більш надійної та відданої своїй справі людини я ще не зустрічав, а головне - він вмів бути справжнім другом, на нього завжди можна розраховувати, це та людина яка не зрадить, не підведе та скаже все що думає тобі прямісінько в очі, таких захочеш знайти - не знайдеш.

 Є ще один надійний друг у мене. Я багато разів чув вирази, що справжніх друзів не існує, або те, що друг може бути тільки один, але ми вже багато років, разом з ними розвінчували цей міф, та стали живим доказом справжньої чоловічої дружби. З Сергієм я познайомився при інших обставинах, пізніше ніж з Кіром. Нас пов’язували лиш офіційні робочі стосунки, Сергій займав тоді достатньо високу посаду в Міністерстві внутрішніх справ, мав звичку контролювати особисто всі справи, які його стосувалися, тому ми багато разів зустрічалися в робочій атмосфері. Не знаю, чому саме він тоді звернувся до мене по допомогу, ніколи не питав про це. Можливо наводив довідки, чи мав здогадки щодо моєї відповідальності, не знаю. Йому знадобився захист, не для себе, для підлеглого, надійного друга, на якого кримінальні елементи влаштували полювання, маючи намір прибрати чоловіка зі шляху торгівлі наркотиками, на якому він став вагомою перешкодою. Тоді я впевнився, що наша планета не тільки кругла, а ще й дуже тісна. Притягнувши до виконання негласного завдання Кирила, закрутилася така буря, що я вже й не знав, чи радіти мені, чи сумувати. Саме надаючи захист чоловіку, Кирило знайшов давно загублене, те, що вже й ніколи не сподівався знайти, бо втратив будь-яку надію. Саме та зустріч зробила його щасливою людиною, але то вже інша історія.

 - Привіт, хлопці! – увійшовши до пивоварні, я з порога махнув рукою друзям, які приїхали першими та вже чекали на мене.

- Привіт, брате! – Кирило встав першим та потиснув мені руку, плескаючи долонею по плечу. Здоровий став, бугай, рука немов зі сталі зроблена, якби поплескав когось слабшого за мене, мабуть, і синці б позалишав. Дивився за собою завжди, форму не втрачав, не дивлячись на відсутність вільного часу. Коли тільки встигає.

- Привіт, Олеже! – Сергій теж встав, руку потиснув, але був явно не в настрої. Я сів на вільний стілець, зробив кілька жадібних ковтків пива, з келиха, який для мене замовили хлопці. Нічого не приховували одне від одного, тим паче емоцій, а зараз всі були знервовані та виснажені. Першу хвилину навіть сиділи мовчки, розуміючи про що кожен думає, але я наважився перервати напружену тишу.

- Ну хлопці, я бачу настрій бойовий, але не радісний.

- А чому ж радіти?! – вигукнув невдоволено Сергій.

- Сумувати теж користі не має. – відповів тихо Кирило. – Треба думати про жінок та дітей.

- Так, вони найголовніше, що в нас є. – сказав Сергій. – Ви вже подумали, куди своїх відправлятимете? Треба ховати від того жахіття, що на нас насувається.

- Люба вперлася, не хоче нікуди без мене їхати. – Кирило важко зітхнув, бо думав про власних дітей.

- А твоя? – Сергій хитнув головою у бік Олега.

- Іра з Олесею збираються, але я поки вагаюся, куди саме відправляти. Треба було раніше про це потурбуватися, щоб запізно не було.

- Боюся, що так… Моя Ліка теж не має бажання їхати, але я не питатиму, поїде. Я от що подумав, хлопці! Треба наших дівчат об’єднати та відправити разом до Болгарії у мій будинок. Місця вистачить, дітям буде веселіше гуртом, та й нам буде спокійно. – після цих слів обличчя Кирила змінило вираз, бо згадувались події колишнього особистого життя, пов’язані з тим будинком, про які мені було добре відомо.