Епілог.

Минуло три роки.
Сонячний ранок повільно розгортався над старим фамільним кладовищем, ховаючись у тіні кипарисів. Повітря пахло росою, каменем і чимось рідним — спокоєм, який приходить тільки після довгих війн.

Ізабелла йшла повільно, тримаючи за руку маленького хлопчика з темними кучерями й очима, у яких жив його батько. Марко йшов поруч, тримаючи сина з іншого боку, і хоч усмішка була на його губах, у погляді жила тиха ніжність — така, яку він зберігав тільки для своєї родини.

— Мамо, а ми знову до нонно? — запитав хлопчик, піднімаючись на носочки, щоб краще бачити мармурові плити.

— Так, любий, — Ізабелла пригладила його волосся. — Він завжди хотів тебе побачити.

Хлопчик серйозно кивнув, наче розумів усе більше, ніж для двох років можливо.
Він міцно стис маленьку квітку в руці — білу камелію. Його улюблену, тому що це була мамина улюблена квітка.

Коли вони зупинилися біля могили, Ізабелла опустилася навколішки й довго мовчала.
На плиті золотими літерами сяяло ім’я її батька. Людини, яка дала їй усе. Людини, яка вірила в неї, навіть коли весь світ був проти.

— Тату… — її голос був м’яким, але міцним. — Ми прийшли. Як і обіцяли.

Марко поклав руку їй на плече, і вона відчула знайоме тепло — те, що колись утримало її від падіння в найтемніші ночі.

Маленький Лука — їхній син — поставив камелію на плиту і серйозно прошепотів:

— Нонно, я вел'кий. Я маму захищаю.

Ізабелла не витримала — сльоза скотилася по її щоці, але то була світла сльоза.
Вона поцілувала сина в голову.

— Ти б ним пишався, тату, — сказала вона, торкаючись холодного каменю пальцями, що тремтіли від ніжності. — Він має твою силу.
А Марко… — вона подивилася на чоловіка, і серце м’яко стиснулося. — Він виконав усе, що ти просив. Усе.

Марко злегка всміхнувся.

— Я просто бережу те, що для тебе було святим, — тихо промовив він.

Але Ізабелла знала — він зробив більше. Він зберіг її світ, коли вона була на межі.
Він дав їй сім’ю.
Життя.
Любов, що не знає кордонів.

Вітер торкнувся їхніх рук, і вона відчула — батько тут.
У кожному подиху.
У кожному кроці Луки.
У кожному погляді Марко.

Вона поклала свою долоню в долоню чоловіка.

— Ми все зробили, тату.
— І тепер живемо. По-справжньому.

Лука потягнув їх за руки:

— А можна додому? Я хочу показати нонно малюнок… він на небі побачить.

Марко й Ізабелла усміхнулись крізь тепло в серці.

— Побачить, — сказала вона. — Він завжди нас бачить.

І вони пішли — родина, яка пройшла крізь кров, біль, війну й втрати,
щоб прийти до місця, де любов стала їхнім новим домом.