Розділ 48.

Місяць минув тихо.
Тихо настільки, що це було ненормально.

Марко відновлювався швидше, ніж прогнозували лікарі.
Він знову тренувався. Спершу повільно, короткими підходами — але з кожним днем його рухи ставали точнішими, сильнішими. Плечі знову розправлені. Погляд гострий, як лезо ножа.

Та найбільше змін було не в його тілі…
а в нашому світі.

Я стала головою родини.
І тепер — настав наш час повернути удар.

---

Ми стояли у старому складі, переробленому під штаб.
Карта міста була розтягнута на стіні, позначена червоними точками — схованки, будинки, склади, штаби Б’янчі.

Марко стояв поруч, одягнений у чорну форму, на поясі — зброя, ножі, амуніція.
Він знову був моїм тілоохоронцем.

І водночас — мій чоловік. Моє серце. Мій партнер.

— Сьогодні ми закінчимо те, що мій батько почав, — сказала я, дивлячись на людей навколо. — І те, що він не встиг завершити.

Навколо — погляди повної готовності.
Довіри.
Вірності.

Мої люди.
Наші люди.

Марко обвів поглядом команду, а потім нахилився до мене — трохи, ледь-ледь.

— Я з тобою до кінця, Белла, — прошепотів він. — До останнього подиху.

Я стиснула його руку на секунду, коротко, приховано.
Досить, щоб відчути тепло.
Досить, щоб згадати, чому ми тут.

---

Операція “Розплата”.

Все почалося одночасно у трьох точках міста.

1. Північний склад Б’янчі — ми підірвали генератори та відключили їхню систему безпеки.

2. Центральний офіс — взяли під контроль сервери, заблокувавши всі їхні фінансові канали.

3. Вілла Б’янчі — наша головна ціль.

Саме туди ми вирушили разом із Марко й найкращими бійцями родини.

Конвої машин рухалися нічними вулицями.
Холодні фари різали темряву.
А всередині кожного авто — тиша.
Тиша перед бурею.

Марко сидів поруч, стискаючи автомат. Його пальці були спокійні, але погляд — поглинений внутрішнім полум’ям.

— Вони забрали твого батька, — сказала я тихо.
— Я знаю, — відповів він. — І сьогодні вони заплатять.

Я поклала руку на його долоню поверх зброї.

— Разом?
Він підвів очі.
І в цьому погляді було все, чого мені вистачило на життя.

— Разом.

---

Вілла Б’янчі. Ніч.

Ми зайшли з трьох боків.
Мовчки.
Професійно.

Перші постріли пролунали, як грім у тиші.

Марко зняв охоронця на балконі точним, холодним рухом.
Я прикрила його збоку, поки ми пройшли крізь головний двір.

Усі ті, хто колись погрожували моїй родині, хто зрадив мого батька, хто хотів убити Марко —
сьогодні стояли перед власною розплатою.

Кулі свистіли.
Вибухи ламали стіни.
Наші люди просувалися впевнено, безжально.

А я й Марко — разом.
Як дві частини одного цілого.

Коли ми вдерлися у головний зал, ми знайшли їхніх лідерів.
Тих, хто зрадив, хто підписав смертний вирок моєму батькові.

Один із них кинувся тікати.
І Марко наздогнав його першим.

— Це за неї, — прошепотів він.
— І за нього, — додала я.

Імперія Б’янчі впала…
за одну ніч.

---

Після всього.

Ми стояли на сходах вілли, спостерігаючи, як світанок фарбує небо в ніжно-рожевий колір.
Навколо нас ще пахло димом, порохом і небезпекою.

Марко підійшов ближче, торкнувся моєї щоки тильною стороною пальців.

— Ти зробила це, Белла, — прошепотів він. — Ти сильніша, ніж твій батько коли-небудь мріяв.

— Я зробила це не сама, — відповіла я. — Я зробила це з тобою.

Він нахилився ближче.
Його губи торкнулися моїх у повільному, глибокому, трепетному поцілунку, який смакував перемогою й любов’ю.

— Тепер, — сказав Марко, притискаючи мене до себе, — ми нарешті вільні.

А я посміхнулася, поклавши голову йому на груди.

— Так, коханий.
Ми більше нікому нічого не винні.

Але наш шлях тільки починається.