Розділ 46.

Їй снився його голос.
Теплий, хриплий, десь зовсім поруч.

Уві сні вона ніби чула, як він вимовляє її ім’я… так ніжно, так по-рідному, що в грудях щось стискалося.

А тоді — легкий дотик до руки. Наче тепло, що пробилося крізь морок.

Ізабелла поворухнулася, розплющуючи очі.
Спершу вона не зрозуміла, де вона — лише м’яке світло лампи, запах антисептику, звуки апаратури… і її рука в чужій долоні.

У його долоні.

Серце підскочило — боляче, різко.

Вона повільно підняла голову… і її світ перестав існувати.

Марко дивився на неї.

Свідомо.
По-справжньому.
Очима, в яких вирувало життя.

Не сон.
Не марення.
Він прокинувся.

— Марко… — її голос зірвався на подих, більше схожий на плач.

Вона різко схопилася, притиснулась до краю ліжка, її руки тремтіли — і тільки тоді вона побачила на його обличчі слабку, ледве помітну, але реальну усмішку.

— Белла… — він прошепотів. — Ти тут.

Це зламало її.

Сльози миттєво наповнили очі, вона прикрила рот долонею, намагаючись зупинити ридання — але не змогла.
Всі дні страху, всі ночі біля нього, всі молитви, всі крики в порожнечу… вирвалися назовні.

Вона схопила його обличчя в долоні, схилилася до нього, торкаючись лоба до його чола.

— Ти… ти живий… — слова губилися у сльозах. — Ти повернувся до мене…

Марко підняв руку — важко, дуже важко — й торкнувся її щоки. Тепло його пальців змусило її затремтіти.

— Я чув тебе… — він поклав свої губи до її скроні, ледь-ледь, зовсім тихо. — Твої слова. Твій голос. Він змусив мене йти…

Ізабелла опустилася на коліна біля його ліжка, стискаючи його долоню в обох своїх руках.

— Не роби так більше… — прошепотіла вона, не піднімаючи погляду. — Не зникай, чуєш? Я… я не переживу цього вдруге.

Марко зібрав усі сили й підняв її підборіддя, змушуючи поглянути в його очі.

— Я нікуди не піду, кохана, — його голос був тихим, слабким, але кожне слово — як клятва. — Ти моя мета. Ти мій шлях назад. Я завжди повернуся до тебе.

Її сльози впали на його груди.
Він притягнув її ближче, поклавши долоню на потилицю, і вона впала в його обійми, обережно, щоби не завдати болю, але всім серцем — так, ніби тільки там, у його руках, вона могла знову дихати.

— Я так боялася… — голос зривався. — Так страшенно боялася втратити тебе…

— Я тут, Белла… — він прошепотів їй у волосся. — І залишусь. За будь-яку ціну.

Вона поцілувала його — легко, ніжно, з тремтінням у губах.
Не як пристрасть.
Не як розпалене полум’я.

А як життя, яке повернулося.

Його відповідь була слабкою, але справжньою.

Ізабелла вперше за багато днів нарешті видихнула.

Вперше повірила, що світ не впаде.

Бо його серце…
вона чула, як воно б’ється під її долонею.

І кожен удар говорив:
Він повернувся до неї.