Розділ 45. POV Марко

Темрява спершу була теплою.
Тихою.
М’якою, як ковдра.

У ній не було болю. Не було страху. Лише тиша, яка тягнула глибше.

Але потім — щось гаряче й легке зачепило його руку.

Наче дотик.
Наче життя.

Марко повільно виринув із темряви, немов із глибокого дна. Свідомість рвалася, то з’являючись, то згасаючи. Тіло боліло кожним нервом, але саме це боляче-солодке відчуття підтверджувало: він живий.

Коли він нарешті розплющив очі, в кімнаті панувала напівтемрява — тільки м’яке світло нічної лампи.
І перше, що він побачив — вона.

Ізабелла спала, схиливши голову на край ліжка, її пальці стискали його долоню так міцно, наче боялися, що варто відпустити — і він зникне. Щоки червоні від сліз, вії ще вологі, дихання тихе й уривчасте.

Вона заснула, не відпускаючи його жодної секунди.

Марко ледве поворухнув пальцями, але цього вистачило, щоб торкнутися її руки. Її тепло пронизало його наскрізь.

Як же вона втомилася… і як вона боролася за нього.

Він підняв руку трохи вище — кожен сантиметр давався болісно важко — і торкнувся кінчиками пальців її волосся. Його голос був хрипким, майже беззвучним, але він прошепотів:

— Белла… моя маленька… я тут…

Вона не прокинулась, але її пальці ще сильніше стиснули його.

І він зрозумів:
вона тримала його навіть уві сні.
вона не вірила ні моніторам, ні лікарям — тільки його руці.

Марко заплющив очі, але вже не від слабкості — а від переповнених емоцій.
Вдячність.
Біль.
Кохання, яке горіло в грудях сильніше за поранення.

— Я повернувся, кохана… — ледве вимовив він. — Я не залишив тебе. Ніколи не залишу…

Сльоза скотилася по його скроні — він навіть не помітив, коли вона з’явилася.

Він відчував, як її тепло тримає його в цьому світі.
Як її дихання вирівнює його власне.
Як її любов не дала йому померти там, у темряві.

Поки він дивився на неї, його свідомість повільно зміцнювалася.

І єдине, про що він думав:

Він житиме.
За неї.
Для неї.
З нею.

Він ледь нахилив голову — настільки, наскільки дозволяло тіло — і торкнувся її пальців губами.

— Ти врятувала мене, Белла…

І в цей тихий момент, серед нічної тиші, він зрозумів:

Він повернувся до життя саме тому, що вона не відпустила його руку.