Розділ 44.

Двері чорного позашляховика ледве грюкнули, коли Ізабелла вискочила з нього першою, кричачи:

— Допоможіть! Швидко! Він стікає кров’ю!

Два охоронці підбігли одночасно, але вона не віддала їм Марко — тримала його за плечі так, ніби її пальці самі вп’ялися в нього з відчаю.

— Обережно, — прошепотіла вона, хоч сама ледь стояла.

Марко вже майже не реагував. Голова впала їй на груди, тіло важке, як чугунець. Його сорочка була просочена кров’ю, а дихання — уривчасте, хрипке, як зламаний механізм.

Тільки не втрать свідомість… будь ласка… не покидай мене…

Охоронці таки підхопили його, і вони разом понесли всередину маєтку — просто до підготовленої медичної кімнати, куди вже викликали особистих лікарів.

Ізабелла бігла поруч, задихаючись.
Коляска. Біла стіна. Різкі лампи. Гострий запах антисептику.

Все злилося, змішалося, втратило реальність.

— Покладіть його сюди! — гаркнув головний лікар.

Марко ледь ворухнувся, коли його тіло опустили на операційний стіл. Ізабелла спробувала взяти його за руку, але лікарка м’яко, але твердо відштовхнула її.

— Пані Ізабелло, нам потрібно працювати. Відійдіть.

— Я не можу… — голос зірвався. — Я не залишу його! Він… він…

— Ви заважаєте, — сказала лікарка тихіше, співчутливо, але непохитно.

Ізабелла відступила лише на півкроку. Її серце билося так швидко, що груди стискало болем. Вона стояла впритул до стіни, стискаючи власні пальці до болю.

Лікарі вже працювали:
розрізали сорочку,
зупиняли кров,
вводили препарати,
ставили катетери,
підключали монітори.

— Тримайся, Марко, тримайся…

Екран миготів нерівним пульсом.

Один із лікарів пробурмотів:

— Тиск падає.

У неї в голові дзвін. Хвилина стала годиною.

— Адреналін. Швидше!

— Пульс нестабільний.

— Він втратить свідомість, якщо…

— Ні! — крик вирвався з її грудей сам. — Він не втратить! Він не сміє!

Лікарі її не слухали — вони боролися.

Шум. Метал. Команди. Шурхіт рукавичок. Чийсь стогін.

Поки раптом — рівна довга лінія на моніторі не подалася вперед сильніше, не вирівнялася.

— Є! — вигукнув хтось. — Стабілізується! Реакція пішла!

Вона заплющила очі на секунду, і з них потекли сльози, яких вона навіть не помітила.

Через ще кілька хвилин, які здавалися вічністю, головний лікар нарешті розвернувся до неї.

— Він живий. Стан важкий, але стабілізується. Ми зробимо все можливе.

Ізабелла не відповіла — просто відштовхнулася від стіни і підійшла до столу.

Його обличчя було блідим, губи потрісканими. Але він дихав. Жив.

Вона взяла його долоню і торкнулася губами.

— Ти пообіцяв мені жити, пам’ятаєш? — прошепотіла. — Не смій порушити це слово.

А потім додала майже нечутно:

— Я тебе нікому… ніколи… не віддам.