Розділ 42. POV Марко

Світ був розмитою плямою.
Темний.
Холодний.
Слизький від крові — його власної.

Марко оперся плечем на бетонну стіну, залишаючи на ній червону смугу.
У голові дзвеніло так гучно, що він майже не чув власного подиху.

Белла…
Я маю повернутися до Белли…

Це була єдина думка, яка не розчинялася в тумані.
Єдина, що ще тримала його тіло від падіння.

---

Він кульгав коридором покинутого складу — чи лікарні, він уже не міг відрізнити.
Все виглядало однаково:
іржа, тріщини в стінах, обсипана штукатурка, холодний протяг, що пробирав до кісток.

Кожен крок давався важко.
Наче він переступав через власну смерть.

Бік пекло.
Кров просочила сорочку, давно застигла на шкірі.
Поріз на лівому боці був глибокий — ножем чи уламком металу, він не пам’ятав.

Палаюче тепло всередині казало одне:
він втрачає час.
І кров.

— Тримайся… — прошепотів сам собі. Голос був хрипкий, майже чужий.

---

У голові промайнув спогад.
Белла.
Вона вночі, у їхній спальні.
Сміється, коли він торкається її щоки.
Шепоче, що любить його.

Серце стиснулося так гостро, що він схопився за груди.

Я не маю права померти. Не тепер. Не після того, як мав усе… її…

Ноги зрадницьки підкосилися — він упав на коліна, сперся руками об холодну підлогу.
Темрява рвучко проривалася в зір.

— Вставай… — він зціпив зуби так сильно, що аж заболіли. — Вставай, Марко…

Але тіло не слухалося.

---

Десь унизу, в кишені штанів, миготів телефон — побите скло, половина екрану мертва.
Перелік повідомлень… і одне ім’я, яке вдарило в саме серце:

Ізабелла
14 пропущених дзвінків
9 повідомлень

Він намагався натиснути кнопку.
Палець тремтів.
Змазаний кров’ю.

Але сигналу не було.
Тут не ловило.

Він вилаявся.
Тихо.
Безсилo.

---

Він притулився спиною до металевої шафи.
Погляд повільно ковзнув угору.
На стелі висіла зламана лампа.
На підлозі — чужа кров, його кров, уламки скла.

І тоді він побачив…

Світло.
Далеке.
Маленьке.

Але світло.

Можливо, вихід.
Можливо, шанс.

Марко стиснув кулак, уперся ним у бетон і прошепотів:

— Я йду до тебе, Белло… навіть якщо доведеться повзти…

Він зібрав усю силу, що лишилося, й почав рухатися.
Повільно.
Повзучи.
Кожен сантиметр — через біль.

Паморочилося так, що темрява ставала суцільною.
Але він чув у собі одне:

Її серце.
Її голос.
Її ім’я.

Це було ниткою, що тримала його у житті.

---

Коли він нарешті дістався дверей, його руки тремтіли так сильно, що він ледве зміг натиснути на холодну залізну ручку.

Двері відчинилися.
Світло вдарило просто в очі.
Він прикрився рукою.

І, нарешті, дозволив собі зробити останній крок.

Одну секунду.
Дві.

Потім ноги знову здалися.
Марко впав на бетонне підвищення за дверима й прошепотів останнє, перш ніж свідомість почала гаснути:

— Белла… не відходь… я йду…

Темрява ковтнула його.
Але серце ще билося.
Для неї.