Розділ 41.

Двері кабінету грюкнули так сильно, що відлуння розкотилося коридором, але Ізабелла цього навіть не помітила.
Вона стояла посеред кімнати, стискаючи телефон у тремтячих пальцях, й намагалася дихати.
Хоч трохи рівніше.
Хоч трохи глибше.

Але повітря не вистачало.

— Повтори, — її голос зірвався на шепіт. — Повтори, Маттео, бо я… я не хочу вірити в те, що почула.

Колишній правий батькової руки, тепер її соратник, стояв перед нею блідий і збентежений.
Він говорив спокійно — майже тихо, але слова були, як удари ножа.

— Марко знайдено… точніше, місце вибуху. Ми знаємо, що він вижив. Це точно, — сказав він і витримав паузу.
— Є його кров. Є сліди того, що він ішов сам… довго.

Ізабелла стиснула пальці до білого.
Живий.
Живий — це головне.

— А він… де він? — прошепотіла вона.

Маттео опустив очі.

— Його немає на місці події. Там були… — його голос зірвався. — Двоє з Б’янчі. Мертві. Убиті голими руками або ножем.
— Стиль Марко, — додав він із важкою повагою.

У грудях Ізабелли щось тріснуло.
Біль, гордість і страх злилися в один клубок.

— Значить… він був там. І він бився. Він живий.

— Але він поранений, Белло, — м’яко зупинив її Маттео. — Дуже поранений.
— І він… зник.

Тиша стала густою, як туман.
Важкою, як цемент.

Вона наче втратила слух.
Втратила ґрунт.
Втратила все — за секунду.

Марко…
Її Марко…

Не вбитий.
Але й не поруч.

---

— Ми продовжимо пошуки,— сказав Маттео. — Люди вже працюють.

— Ні, — сказала вона тихо.
Надто тихо.

Маттео підняв на неї здивований погляд.

Вона підвела голову.
Її очі були сухі — не тому, що не боліло.
А тому, що в ній заговорила кров Россі.
Кров батька.

— Шукати буду я.

— Але, Белло…

— Я.

Її голос став сталевим.
Холодним.
Непохитним.

— Я його дружина.
— Мій чоловік десь там. Поранений. Один. Він ішов до мене. До дому.
— І я знайду його.

Маттео ступив уперед:
— Ізабелло, це небезпечно. Ти знаєш, що Б’янчі…

— Якщо вони торкнуться його — я виріжу весь їхній рід, — тихо сказала вона.
Без крику.
Без злості.
Просто істина, вимовлена рівно й страшно.

— Белло… ти не можеш…

— Можу. І буду.

---

Вона розвернулася до дверей — але зупинилася.

— Підготуй машину. Двоє людей зі мною. Більше не треба — я не хочу галасу.
— Зброя. Термальний сканер. Трекери. Усе.
— І скажи лікарю підготувати мобільний комплект для поранених.

Маттео мовчав секунду.
А потім кивнув, як перед королевою.

— Як скажеш, donna.

---

Коли вона вийшла в коридор, холодне повітря вдарило в обличчя.
Вона вперше за день вдихнула по-справжньому.

Її серце билося швидко.
Хаотично.
Але кожен удар шепотів одне й те саме:

Марко живий.
Марко чекає.
Марко йде до мене.
І я йду до нього.

---

Вона зупинилася на сходах, подивилася на двері маєтку й прошепотіла:

— Тримайся, amore.
— Я вже на шляху.

І пішла — у ніч, у небезпеку, у війну.

Але вона була Россі.
Вона була його дружиною.
Вона була полум’ям.

І це полум’я ніхто більше не зупинить.