Розділ 40. POV Марко

Темрява прийшла раптово.

Одна мить — він біг крізь задимлений коридор покинутого складу.
Інша — світ вибухнув червоним, білим, чорним.

Марко відчув, як земля зникає з-під ніг.
Як повітря вибиває з легень.
Як щось важке вдаряє його в бік, розрізає шкіру, але біль приходить не одразу.

Першою була тиша.
Глуха, мертва, ненатуральна тиша.

Потім — звук власного серця.
Повільний.
Нерівний.
Глухий.

Бум… бум… бум…

Він лежав серед уламків стіни.
Над ним сипався пил.
Пахло гарячим металом, кров’ю і порохом.

Марко відкрив очі.

Світ був розмитий, ніби вода застигла у повітрі.
Голова дзвеніла.
Ліве вухо майже не чуло нічого, у правому — свист, як лезо ножа.

Він намагався підвестися —
і нараз його тіло пронизав жорстокий біль у ребрах.

— Чорт… — прохрипів він, стискаючи борт стіни.

Уламок металу встромився в його бік.
Неглибоко, але кров текла.

Та не це було головним.

Він оглянувся.

Частина складу — тієї самої, куди пішов, щоб обійти ворога з тилу й прикрити хлопців — була знищена.
Уламки, дим, вогонь.
Стіни більше не було — лише руїни.

Якщо б він стояв на два кроки далі…
Він був би мертвим.

Але він живий.

Для неї.
Тільки для неї.

Марко витягнув рацію.

— Тут… Марко… — слово виривалося з криком, бо грудна клітка пекла. — Я… живий. Повторюю… живий. На позиції три… склада більше немає…

Шипіння.
Перешкоди.

Він ударив по рації долонею.

— Прийом! Чує хтось? ХЛОПЦІ!

Тиша.

Зв’язку не було.

Він глибоко вдихнув — і тінь болю знову накрила його.
Ноги тремтіли, але він примусив себе підвестися.

Я маю повернутися до неї.
Я пообіцяв.

Ізабелла…

Йому раптом здалося, що він чує її голос.
Далекий.
Зляканий.

Наче вона кликала його по імені.

Марко стиснув зуби й вирівняв спину.

— Не сьогодні… — прошепотів він. — Я не залишу тебе… не сьогодні і не ніколи.

Він рушив уперед — кульгаючи, тримаючись за стіну руїн, але рухаючись.

Крізь дим, вогонь, уламки металу.

Йому потрібно було лише одне:

Повернутися до неї.
До своєї Белли.

Та саме тоді, коли він добрався до виходу з розтрощеного складу —
чорні тіні вискочили з-за повалених контейнерів.

Озброєні.

З масками.

З символом родини Б’янчі на плечах.

Марко підняв погляд.
Очі звузилися.
Він схопив пістолет.

— Ну що ж… — прошепотів він, зціпивши зуби. — Якщо хоч один з вас стане між мною і Ізабеллою… я вб’ю всіх.

А тіні почали наближатися.