Розділ 39.

Світанок прийшов тихо.
Занадто тихо — так, як приходить буря перед тим, як розірвати небо навпіл.

Ізабелла стояла біля великого панорамного вікна маєтку, спостерігаючи, як перші промені світла торкаються даху міста.
Це мало бути закінченням.
Або початком кінця.

Марко вже поїхав.
Вона відчувала це всією шкірою — порожнечу, що залишилася після нього.

Він пішов ще до того, як вона прокинулась, залишивши на тумбочці коротку записку:
“Повернуся до тебе. Завжди.”

Тільки три слова.
Але кожне різало її серце, бо воно звучало як… прощання.

---

— Синьйорина, — тихо сказав охоронець Луїджі, входячи до кімнати. — Ми вже на позиціях. Якщо надійдуть новини… ви дізнаєтеся першою.

— Дякую.

Її голос був дивно рівний.
Наче він належав не їй.

Ізабелла не сідала. Не рухалася.
Лише дивилася в далечінь, стискаючи в руках кулон Марко.

Кулон, який він колись подарував їй, коли вони були ще підлітками.
Коли їхні почуття були невимовленими, забороненими — але вже тоді сильними, як доля.

---

Раптово — вибух.
Такий сильний, що здригнувся весь будинок.

Ізабелла рвучко обернулася.
З боку старих доків піднявся стовп чорного диму.

— Це… воно? — прошепотіла вона.

Луїджі, блідніший ніж зазвичай, кивнув.
— Почалося.

Ізабелла відчула, як земля йде з-під ніг.
Як щось стискає її горло зсередини.

---

Ще один вибух.
Цього разу ближчий.

Сигнали рацій загорлали одночасно, в будинку здійнялася паніка, чоловіки побігли коридорами.

— Я мушу знати, що з Марко! — вигукнула Ізабелла, вистрибуючи з кімнати.

— Синьйорина, зупиніться! — Луїджі кинувся за нею.
— Ні!

Вона схопила першу рацію, яку побачила.
— Це Ізабелла Россі. Доповідати негайно!

Голос на іншому кінці був задиханий, гучний, між пострілами:
— Ми під вогнем! Їх більше, ніж ми думали! Марко… Марко пішов уперед, щоб прикрити нас!

— Де він зараз?!

Крик.
Постріл.
Шум.

— Ми… не бачимо його! Він був за пів хвилини перед вибухом!

— Яким вибухом?! — її голос зірвався.

— Сховище… підірвали… ми втратили зв’язок…

Ізабелла відчула, як холод пробіг вздовж хребта.
Світ перестав рухатися.

Вона не чула вже нічого — тільки глухий пульс у вухах.

Марко зник.
І саме там, де здійнявся перший вибух.

Вона стиснула кулон так сильно, що нігті впилися в долоню.

— Белла… — почав Луїджі.

— Не смій казати, що він мертвий, — її голос був різким, як ніж. — Я це відчую. Я завжди відчуваю його.

Її плечі тремтіли, але вона стояла рівно.
З очей текли сльози, але вона їх не витирала.

---

Коли третій вибух розрізав небо над містом, вона вперше прошепотіла те, що трималося всередині з ранку:

— Марко… куди ти зник?