Розділ 38. POV Марко

Ніч стояла тиха — занадто тиха, щоб не бути зловісною.
Марко сидів у своєму кабінеті, схилившись над картою міста. На столі лежали роздруківки маршрутів, фото людей Б’янчі, відмічені червоним кружками позиції.

Кожен план, кожна деталь — розрахована до секунди.
Але попри холодний розум, у грудях усе кипіло.
Страх. Гнів. І ще щось глибше — відчуття, що ця ніч може стати останньою.

Він чув, як позаду відчинилися двері.
Не треба було обертатися, щоб знати, хто це.

— Белла, — тихо сказав він.

Ізабелла увійшла в кімнату, мов тінь — у шовковій чорній сукні, розпущене волосся спадало на плечі, очі блищали в напівтемряві.
Вона зупинилася біля столу, глянувши на схему, і запитала:

— Усе готово?

— Майже, — відповів Марко. — Ми атакуємо на світанку. Їхня охорона ослаблена після останнього перевороту. Це наш шанс.

— Ти говориш, ніби не повернешся, — сказала вона тихо.

Марко підвів погляд. Її голос був спокійний, але очі — ні.
Він бачив, як тремтять її пальці, як вона намагається виглядати сильною.

Він обійшов стіл, зупинився перед нею, узяв її руки.
— Белла… ти знаєш, що я повинен це зробити.
— Я знаю, — прошепотіла вона. — Але я ненавиджу, що мушу чекати, поки ти там… між кулями, між смертю.

Він торкнувся її щоки, змусив підняти очі.
— Я повернуся. Бо в мене є причина жити.

— Яка? — її голос був ледь чутним.

Він нахилився ближче, щоб вона відчула його подих:
— Ти.

Вона стиснула його руки, ніби боялася відпустити.
— Якщо щось трапиться… — почала вона, але він поклав палець на її губи.

— Не кажи цього. Ми не прощаємось.

Ізабелла зробила крок уперед — і вперше за весь цей час дозволила собі слабкість.
Вона обійняла його, щільно, до болю.
Її серце билося проти його грудей, швидко, тривожно.

— Ти чуєш? — прошепотіла вона. — Воно б’ється для тебе.

Він усміхнувся ледь помітно, ковтаючи грудку в горлі.
— І моє — тільки для тебе.

Її губи піднялися до його — спочатку невпевнено, потім гаряче, з відчаєм, який не потребував слів.
Він підхопив її, підняв, посадив на стіл, притиснув ближче.
Їхній поцілунок був не просто пристрастю — це була клятва, що живе навіть тоді, коли кулі свистять у темряві.

Коли вона підвелася, заплакала беззвучно.
— Обіцяй, що повернешся.

Він торкнувся її чола губами.
— Обіцяю, Белла. Хай би що сталося — я завжди знайду дорогу назад.

І тоді вона вперше назвала його так, як колись тільки подумки:
— Повертайся до мене, мій воїне.

Марко мовчки провів пальцем по її губах — і цього було досить.
Він знав: як би не закінчилася ця ніч, їхнє кохання вже стало частиною легенди.