Розділ 37.

Чорний колір. Він був усюди — у тканині її сукні, у серпанку, що застилав небо, в очах людей, які зібралися перед нею.
Сьогодні вона стояла там, де ще вчора стояв її батько.
На місці сили. На місці смерті.

Ізабелла вдихнула повітря, просочене димом і порохом, і відчула, як щось у ній остаточно змінилося.
Дитинство, ніжність, страх — усе лишилося за межею.
Відтепер у ній жила кров мафії.
І полум’я.

— Сеньйорита, — хтось обережно звернувся до неї, — усі зібралися.

Вона кивнула. Її пальці стисли край стола, де колись лежали батькові карти операцій.
Тепер — її карти. Її війна.

Двері відчинилися, і до зали ввійшли чоловіки — старі союзники, молоді солдати, охоронці.
Усі мовчки схилили голови.
А потім вона побачила його — Марко.

Він стояв осторонь, у чорному костюмі, спокійний і стриманий, але його очі шукали лише її.
Ізабелла зустріла цей погляд — і на мить уся вага світу зникла.
Лише він. Її сила. Її спокій. Її кохання, що тепер стало її прокляттям і порятунком водночас.

Вона зробила крок уперед.
Її голос прозвучав твердо, хоч серце билося скажено:

— Мій батько залишив нам не лише імперію, а й обов’язок.
Ми — не просто родина, ми — кров і тінь цього міста.
І сьогодні я присягаю, що жоден ворог не залишиться безкарним.
— Родина Б’янчі заплатить. За все.

Люди зашепотіли. Дехто вклонився. Інші просто мовчки дивилися на неї, немов уперше бачили.
У їхніх очах тепер було не лише співчуття — повага.

Ізабелла відчула, як Марко підійшов ближче. Він не сказав ні слова, але його присутність поруч була, як щит.
Невидимий, але надійний.

Вона озирнулася на нього, і в її голосі з’явилася м’якість, яку чула лише він:
— Готуй людей. Ми не чекатимемо, поки вони прийдуть до нас.

— Уже роблю це, Белла, — відповів він низьким, глухим голосом.
— Сьогодні ти не просто принцеса мафії.
— Ти — королева війни.

Її губи тремнули від болю і гордості водночас.
Вона зробила крок до нього — не надто близько, щоб не дати іншим підстав для розмов, але достатньо, щоб він почув її шепіт:
— Без тебе я б не витримала.

Марко злегка нахилив голову, так що лише вона бачила його м’яку усмішку:
— Я ж казав, Белла. Я — твоя тінь.
І твоя зброя.

Вона відвернулася до зали, щоб ніхто не бачив, як блиснули її очі.
Тепер не час для сліз.
Тепер — час для війни.

— Починаємо, — сказала Ізабелла. — Сьогодні ж.

І коли вона ступила з мармуру сходів, її каблуки відлунювали по залі, наче удари серця імперії, яка знову ожила.

Її війна почалася.
І цього разу — ніхто не зупинить її.