Розділ 36. POV Марко

Дим осідав важко, наче попіл старого життя.
Марко стояв на колінах поруч із тілом чоловіка, який колись був для нього більше, ніж бос.
Батько Ізабелли. Його наставник. Людина, що вірила в нього тоді, коли він сам не вірив ні в кого.

Пальці Марко були в крові — чужій, своїй, уся земля здавалась просоченою смертю.
Поруч сиділа Ізабелла, бліда, із заплаканими очима. Вона не вимовляла ні слова — тільки дивилася в порожнечу, стискаючи батькову руку, що вже холоднішала.

Вітер зрушував пасма її волосся, а Марко дивився на неї, відчуваючи, як у грудях щось розривається навпіл.
Це було не просто горе — це був вогонь, який обпалював усе, що залишилося людського в ньому.

Він поклав руку на її плече.
— Белла… — прошепотів, майже несміливо.

Вона підняла очі — зелені, мов скло після бурі, повні болю, що не потребував слів.
— Він... він хотів, щоб я жила, — її голос тремтів, — але як жити без нього, Марко?..

Марко опустив погляд, провів рукою по її волоссю й прошепотів:
— Ти житимеш. Бо тепер він живе в тобі. У твоїй силі. У кожному рішенні, яке ти приймеш.

Він нахилився, поцілував її в скроню.
Вона зойкнула від плачу, стиснувши його руку.

Вогонь ще тлів на подвір’ї, луна билися в далечині, але в цей момент для них світ звузився до двох серцебиттів.

Марко підвівся, глянув на людей, що зібралися навколо.
Всі чекали — що він скаже, що зробить.
Вони дивилися на нього так, як колись дивилися на її батька.

Він зрозумів: тепер на ньому лежить усе.
Його клятва, його тінь, його кохання.

Марко зняв з пальця перстень її батька — символ влади.
Підійшов до Ізабелли, взяв її руку й надів йому на палець.

— Це твоє, Белла. Він би хотів, щоб саме ти продовжила його справу.
— А ти? — прошепотіла вона. — Хто ти тепер, Марко?..

Він глибоко вдихнув і подивився прямо в її очі.
— Я — твоя клятва.
— Твій захист.
— І твоя тінь.

Він узяв її руку, підніс до своїх вуст і поцілував її, залишивши на шкірі відбиток крові.
— Клянусь його пам’яттю — більше ніхто не торкнеться тебе, поки я живий.

Вона дивилася на нього, а в її очах з’явилося полум’я — те саме, яке горіло в батькових.
Вона підвелася, витерла сльози, і вперше за ці дні її голос звучав твердо:
— Тоді ми разом довершимо те, що він почав.
— Разом, Белла, — відповів Марко. — До кінця.

Над ними здіймався сірий світанок.
Попіл падав на землю, мов благословення — чи то прокляття.

І серед нього стояли вони — донька мафіозного короля й чоловік, який клявся любити її навіть після смерті.