Розділ 35.

Світло розривалося від спалахів — воно вже не було сонячним, воно палахкотіло червоним, як кров, що проступала крізь землю.
Ізабелла стояла біля вікна, стискаючи руками підвіконня.
Весь маєток здригався від вибухів.

Її дихання було уривчастим.
Марко пішов.
Її батько — теж.
А вона мала лишитися, чекати. Як тінь, як заручниця власного страху.

Вона не могла.

Ізабелла підбігла до шафи, схопила легку куртку поверх нічної сорочки й вислизнула в коридор. Усе довкола було в русі — охоронці бігли з автоматами, крики, команди, луна сирен.
Повітря було важке, просочене порохом і потом.

— Пані! — хтось закричав їй услід, але вона вже не слухала.
Сходи, коридори, двері — усе змішалося в один довгий кошмар.

Коли вона вибігла на двір, вітер ударив їй у лице, змішавши сльози з пилом.
Попереду, за високими воротами, точився бій. Постріли, крики, вогонь.
І серед цього — голоси, знайомі, близькі.

Вона побачила батька — він стояв біля броньованої машини, з пістолетом у руці, його обличчя було кам’яним. Поруч — люди з його клану, ті, хто ще вчора піднімав келих за весілля його доньки.
А трохи далі — Марко.
Він стріляв, прикриваючи ворота, рухався швидко, рішуче, як хижак. Його очі були повні вогню.

Ізабелла хотіла крикнути, але звук застряг у горлі.
Її ноги самі несли вперед, крізь дим і крики.

— Белла! — голос батька змусив її завмерти. Він обернувся до неї, і вперше за довгі роки вона побачила в його очах — страх.
— Назад! Іди в дім!

— Тату, я не можу! — її голос зірвався. — Я не залишу вас!

Він зробив крок до неї, але в цей момент поруч вибухнула граната. Земля здригнулася, і його відкинуло назад.
— Тату! — закричала вона, кидаючись уперед.

Марко схопив її, буквально з повітря, кинув за стіну.
— Ти що, з глузду з’їхала?! — крикнув він, стискаючи її плечі. — Ти хочеш, щоб я збожеволів, бачачи, як тебе вбивають?!

Вона задихалася, сльози змішалися з попелом.
— Вони... вони поранили його...

Марко обернувся. Її батько лежав біля машини, охоронці намагалися витягти його з-під уламків. Кров розтікалася по бруківці, розквітала, як зла квітка.

Марко зціпив зуби, вистрілив кілька разів, прикриваючи їх.
— Йди до нього, я прикрию.

Ізабелла кинулася вперед.
Її руки тремтіли, коли вона доторкнулася до батькової щоки.
— Тату... будь ласка... тримайся...

Він відкрив очі, і навіть серед болю його погляд залишався ясним.
— Не плач, моя дівчинко, — прошепотів він. — Я знав, що цей день настане. І я радий, що побачив тебе щасливою...

— Не кажи так, тату! Ти виживеш! — її голос ламався.

Він підняв руку, доторкнувся до її волосся.
— Ти — моє серце. І він... — (поглядом кивнув на Марко) — тепер теж твоя кров.
— Бережи його, Белла. Як я беріг тебе.

Його очі повільно згасали, а світ навколо знову вибухнув.

Марко підбіг, прикрив їх тілом, коли поруч упала ще одна граната.
Він затис її в обіймах, поки уламки сипалися поруч.

Коли все стихло, вона вже не чула нічого — лише власне серцебиття й важке дихання Марко.
Він підняв голову, глянув на неї — і зрозумів усе без слів.

Її батька більше не було.

Ізабелла впала на груди Марко, розриваючись у німому крику.
Марко тримав її, навіть коли його власна рука була в крові, навіть коли світ розсипався довкола.

> Кров і кохання — дві сторони однієї клятви.

Він шепотів їй на вухо:
— Я клянусь, Белла... за нього, за тебе... це не кінець.