Розділ 34. POV Марко

Світло ранку лягало крізь штори, мов попіл — холодний, тривожний.
Маєток ще спав після весільної ночі: десь унизу чутно було, як прибирають святкові столи, як тремтить тиша після музики.
І лише він не спав.

Марко сидів на краю ліжка, тримаючи обручку в пальцях.
Вона світилася в променях сонця, нагадуючи йому, що це — не сон, не вигадка. Ізабелла спала, загорнувшись у ковдру, з розпущеним волоссям, що спадало по плечах. Її дихання було рівним, мирним.
Він не міг відвести очей.

> «Бережи її, не як охоронець… як чоловік.»
— голос її батька лунав у голові, мов присяга, яку не можна зламати.

Марко вдихнув глибше — і саме тоді почув звук.
Короткий, уривчастий. Радіопередавач на його тумбочці зашипів, а потім пролунав голос одного з людей охорони:
— Марко, у нас тривога. Камери на північному периметрі — зник сигнал. І ми бачимо рух у напрямку дороги.

Він схопився миттєво.
Усе в ньому, кожен нерв, повернувся до того режиму, який він знав надто добре: інстинкт виживання. Захист. Бій.

— Підняти всіх, — різко сказав він. — Без паніки. Ізабеллу не будіть.

Він вийшов на балкон. І вже там побачив те, що змусило його серце стискатися.
У далині, на дорозі, клубочився дим. І в тому димі миготіли чорні машини.

Б’янчі.

Вони не чекали.
Вони напали, коли ще не зняли весільні декорації.

Марко повернувся в кімнату. Ізабелла вже прокинулася — її очі, розгублені й сонні, шукали його.
— Що сталося? — тихо спитала вона.

— Ти маєш залишатися тут, — сказав він твердо, одягаючи кобуру. — Це не обговорюється.

— Марко... — вона піднялася з ліжка, в одній сорочці, і підійшла до нього. — Це вони, правда?

Він глянув їй прямо в очі.
— Так. І вони не пройдуть.

Вона торкнулася його руки, відчула холод металу під пальцями.
— Я йду з тобою.

— Белла, ні. — Його голос став різкішим. — Я не витримаю, якщо з тобою щось трапиться.

— А я не витримаю, якщо щось трапиться з тобою! — у її голосі бриніло все: страх, лють, любов. — Ми разом, Марко. Назавжди, пам’ятаєш?

Він мовчав довго, потім узяв її за обличчя й поцілував — швидко, боляче, як востаннє.
— Якщо щось піде не так — тікай до батька. Ти чуєш мене?

— Не кажи так, — прошепотіла вона. — Усе буде добре. Ми переможемо.

За вікном почулися перші постріли.
Вибух десь біля воріт, крики, гуркіт моторів. Вітер заніс у кімнату запах пороху.

Марко обернувся, ще раз глянув на неї.
— Ти — моє серце, Белла. Не дай йому зупинитися.

І він вибіг.

Сходи здригалися під ногами, коли він спускався вниз.
Охоронці вже займали позиції, кулемети, бронежилети. Крики наказів злилися в суцільний шум.
А потім — знову вибух.

Марко схопив автомат, кинувся до воріт.
В очах стояв лише один образ — Ізабелла у білій сукні, її усмішка, її дотик.

> «За неї.»

І він пішов у бій.