Розділ 33.

День, який мав бути найщасливішим у її житті, почався з дивної тиші.
Не тієї спокійної, яку дає мир, — а тієї, що буває перед бурею.

Сонце піднімалося над морем, золотячи вежі родинного маєтку. Служниці снували коридорами, флористи розставляли білі лілії вздовж доріжки до вівтаря, а охоронці, наче тіні, займали свої позиції — кожен із пильним поглядом, рука на зброї.
Навіть весілля доньки мафіозі не могло бути звичайним.

Ізабелла стояла перед дзеркалом.
Сукня — біла, як сніг, із тонким мереживом по плечах, — здавалася чужою на її тілі, занадто чистою для світу, у якому вона виросла.
Але коли вона торкнулася кулона на шиї — подарунка від Марко, маленького срібного ключика — все навколо стало на свої місця.

> «Ключ від мого серця», — сказав він, коли надягав його їй, ще тоді, у ніч перед заручинами.

Двері відчинилися. На порозі стояв її батько.
Вперше за довгий час він виглядав старим — очі потемніли, рухи стали повільними. Але усмішка, яку він подарував доньці, була справжньою.

— Ти неймовірна, Белла, — тихо сказав він, коли вона повернулася до нього. — Твоя мати була б горда.

— Ти теж, тату? — її голос зрадливо тремтів.

— Я завжди був, — відповів він, узявши її за руку. — А сьогодні — найбільше.

Його долоня була важка, тепла. У цій руці колись трималася зброя, у ній — влада над сотнями людей, але зараз вона тремтіла лише від емоцій.

Вони рушили повільно, крізь алею, прикрашену трояндами.
Музика лилася ніжно, майже нереально.
Марко стояв біля вівтаря — у чорному костюмі, бездоганно прямий, але очі його палали.
Ізабелла ніколи не бачила, щоб він дивився так — з благоговінням і болем водночас.

Коли вони зустрілися поглядами, усе навколо зникло.
Не було гостей, не було зброї, не було страху. Лише він і вона.

Батько підвів її до Марко, зупинився перед ним і на мить мовчки дивився у вічі. Потім сказав:
— Бережи її. Не як охоронець. Як чоловік. Як той, хто тепер триматиме її серце.

Марко кивнув. Його голос зірвався, коли він відповів:
— Я клянуся, синьйоре. До останнього подиху.

Батько Ізабелли взяв їхні руки і поклав одну на одну.
— Тоді тепер вона — твоя, Марко. І ти — її.

Коли священник почав молитву, над садом пройшов легкий вітер.
Пелюстки троянд злетіли в повітря, мов сніг.
Ізабелла дивилася на Марко і чула лише його слова — ті, що він вимовляв тихо, для неї однієї:

> — Я не обіцяю безпеки. Але обіцяю любов.
— А я не прошу нічого, крім тебе, — відповіла вона.

Коли він надів їй обручку, пальці тремтіли.
Ізабелла відчула, як у грудях щось перевернулося — як серце, що б’ється надто швидко, намагаючись запам’ятати цей момент.

Поцілунок — короткий, майже священний — став точкою, де злилися дві долі, що надто довго йшли колами.
І навіть коли за парканом десь далеко пролунав далекий гуркіт двигуна, ніхто не звернув уваги.
Бо саме в цю мить, серед квітів і небезпеки, вони стали одним цілим.

Батько дивився на них — очі блищали, але в них не було сліз.
Тільки спокій. І гордість.
Він знав — його донька не сама.

Коли церемонія закінчилася, Ізабелла кинула букет у небо.
Марко підхопив її на руки, і в її сміху було стільки життя, що навіть тіні на горизонті відступили.

Але він — бачив їх.
Темні постаті, що чекали свого часу.

Ізабелла поцілувала його просто в щоку й прошепотіла:
— Це наш початок, Марко.

Він усміхнувся, але в його очах уже жеврів попіл прийдешнього.
Бо він знав: після весілля завжди приходить війна.