Розділ 32.

Вітер розгойдував фіранки, і місячне світло спадало на постіль, як холодне срібло.
Ізабелла лежала на спині, вдивляючись у стелю, але сон не приходив. У голові безупинно звучав голос батька — його слова про війну, про кінець, про любов, яка має стати щитом.
Вона переверталася з боку на бік, поки не почула тихий звук — клацання дверей балкона.

Марко.

Вона підвелася, притиснувши ковдру до грудей, і на мить просто стояла, дивлячись, як він виходить надвір. Його силует — високий, сильний, знайомий до болю — окреслювався на фоні нічного моря.
Вітер розвівав його темне волосся, сорочка була розстебнута, а руки спиралися на холодний метал поруччя.

Ізабелла вдягла на плечі легкий халат і вийшла за ним.
Повітря було прохолодним, солоним — і дихати ним було важко, бо в грудях щось стискалося від невимовного страху.

— Не спиш? — запитала вона тихо.

Марко не обернувся одразу. Лише після паузи відповів:
— Не можу.

Вона підійшла ближче, стала поруч. Довго мовчала, дивлячись на темне море, що розбивалося об каміння далеко внизу.

— Він знає, що помре, — прошепотіла вона, майже несвідомо. — І я теж це знаю. Але коли він говорив… у його голосі не було страху. Наче він уже прийняв усе.

Марко повільно видихнув, поклавши долоню їй на спину.
— Твій батько — сильна людина. І мудра. Він зробив усе, щоб підготувати тебе до цього.

Ізабелла нахилила голову.
— А я не хочу бути готовою. Я не хочу втрачати його.

Він повернувся до неї, взяв її обличчя в руки. Його великі, теплі долоні були контрастом до холоду ночі.
— Я знаю. Але є речі, на які ми не маємо влади, Белла. Ми можемо лише вирішити, що зробимо з часом, який нам дають.

Її губи тремтіли.
— А якщо завтра війна? Якщо ми втратимо все?

— Тоді я воюватиму, — відповів він просто. — За тебе. За те, що між нами. І навіть якщо все згорить — я стоятиму поруч до останнього подиху.

Ізабелла вдихнула різко, ніби від цих слів повітря стало важчим.
— Ти не боїшся смерті?

Марко замовк. Його погляд став далеким.
— Боюся лише одного, — тихо сказав він. — Що тебе не зможу врятувати.

Вона не витримала — обійняла його, сильно, до болю, притискаючись щокою до його грудей.
Слухала, як б’ється його серце — рівно, впевнено, так, як тоді, коли він казав, що воно б’ється тільки для неї.

— Я не хочу, щоб ти думав про втрати, — прошепотіла вона. — Я хочу, щоб ми жили. Навіть якщо час короткий.

Марко притиснув її ближче, його пальці заплуталися в її волоссі.
— Тоді живімо, Белла. Кожну ніч, кожен подих. Не залишай страху місця між нами.

Її губи самі знайшли його.
Поцілунок був не пристрастю — а потребою. Нею горіло все: відчай, біль, любов, яку неможливо було більше стримувати.
Вона торкалася його обличчя, ніби запам’ятовувала кожну лінію, кожну зморшку, кожен подих.

Він відповів на поцілунок так, ніби це був останній у його житті.
І в тому поцілунку не було обіцянок. Лише правда: дві душі, що нарешті перестали боятися темряви.

Коли вітер розвівав завісу над ними, місяць ковзав по їхніх обличчях, Ізабелла прошепотіла:
— Я кохаю тебе. Не через захист, не через страх, а тому що без тебе — я не існую.

Марко торкнувся її лоба.
— І я тебе. До останнього вдиху, Белла. Навіть коли темрява опуститься — я все одно знайду тебе у світлі.

Вона заплющила очі, притулившись до нього.
Ніч огортала їх, море шуміло внизу, а світ, здавалось, завмер на мить — даючи їм той короткий спокій, який буває лише перед бурею.