Розділ 31.

Свічки горіли нерівно, кидаючи тіні на старі дерев’яні панелі кабінету. Запах тютюну, старих книг і морського вітру — такий рідний, такий “його”.
Батько сидів у своєму кріслі, трохи схилившись уперед, тримаючи в руках келих віскі, але навіть не пив. Його погляд був ясним, але в глибині очей Ізабелла бачила те, чого боялася найбільше — тінь неминучого.

Вона стояла поруч із Марко, стискаючи його руку, ніби тримаючись за єдину опору у світі, який починав тріщати.
— Сідай, Белла, — тихо промовив батько. Його голос уже не мав тієї сили, але кожне слово звучало твердо.

Вона послухалась, сівши навпроти. Марко залишився стояти, як завжди, трохи позаду, з тією невимушеною повагою, яку батько завжди цінував у ньому.

— Я довго думав, як сказати це, — почав він, повільно, вдумливо. — Але, мабуть, час більше не чекає.

Ізабелла відчула, як серце стискається. Вона знала, що зараз він говоритиме не як батько — а як глава роду Россі.

— Родина Б’янчі не зупиниться, — сказав він. — Після того, що сталося з їхнім братом, вони не пробачать. Вони вже рухають свої фігури. І коли прийде час — війна почнеться не на вулицях, а тут, — він торкнувся грудей, — у серцях тих, хто змушений буде обирати між страхом і честю.

Ізабелла ковтнула клубок у горлі.
— Ми зможемо їх зупинити, тату. Я… я не дозволю, щоб усе, що ти будував, зникло.

Він усміхнувся — ніжно, майже батьківськи, як колись, коли вона була малою.
— Ти маєш його поруч, — він перевів погляд на Марко. — І тому я спокійний. Бо знаю: він зробить усе, щоб захистити тебе.

Марко кивнув, його голос був низьким і щирим:
— Я дав вам слово, синьйоре Россі. І я не порушу його.

Батько нахилився трохи вперед, уважно вдивляючись у Марко.
— Знаю. Ти завжди тримав слово. Але сьогодні я прошу тебе не лише про обов’язок, Марко. Я прошу тебе — бережи її серце. Не дай, щоб темрява, у яку ми всі занурені, зруйнувала в ній світло.

Ізабелла відчула, як очі наповнюються слізьми. Вона встала, підійшла до батька й опустилася навколішки поруч з його кріслом.
— Тату, не говори так. Ми знайдемо спосіб… лікарі…
— Доню, — він поклав руку їй на голову, — іноді треба вміти приймати. Я не боюся смерті. Я боюся лише того, що ти забудеш, хто ти.

Він підняв її обличчя долонею.
— Ти — Россі. Але більше, ніж це — ти моя донька. І навіть якщо світ розсиплеться на попіл, твоє серце має залишитися чистим.

Сльози тихо падали на його руку.
Марко стояв поруч, не рухаючись, але в його очах палала лють і відчай, змішані з безсиллям.

Батько подивився на нього востаннє як на рівного.
— Ти був для мене як син. І тепер я залишаю тобі найцінніше, що маю. Бережи її, коли мене не стане. І не дай Б’янчі перемогти — ні в крові, ні в душі.

— Я клянусь, — відповів Марко, голосом, що тремтів від стриманих емоцій.

Батько кивнув, підвівся, спираючись на тростину. Ізабелла схопилася, щоб допомогти, але він зупинив її легким рухом руки.
— Ні, доню. Сьогодні я ще стою.

Він поклав руки на плечі обох і промовив майже пошепки:
— Хай Бог збереже вас. І хай любов, яку ви носите, стане вашим щитом. Бо скоро все навколо зміниться.

Мовчання зависло в кімнаті. Свічки тріпотіли, відблиски падали на його обличчя — і в цій м’якій тіні Ізабелла побачила те, що розірвало її навпіл: спокій людини, яка вже готова віддати усе.

Коли вони вийшли з кабінету, Марко тихо притис її до себе в коридорі.
— Він не здався, — прошепотів він. — І ми теж не здамося.

Ізабелла притулилася до нього, відчуваючи, як її сльози губляться в його сорочці.
Вона знала — їхній спокій закінчився.
Попереду — буря, війна і випробування, що змінять усе.

Але тепер у неї була мета.
І обіцянка, яку дала в глибині душі:
Вона зробить усе, щоб його остання настанова не була марною. 💔🔥