Розділ 30.

Хвилі м’яко накочувались на берег, залишаючи за собою тонку смугу піни, що блищала у світлі західного сонця. Повітря було солонувате, свіже — таке, якого давно не вистачало в задушливих стінах маєтку, наповнених секретами і болем.

Ізабелла йшла босоніж по піску, тримаючи свої туфлі в руках. Кожен крок віддавався у грудях, мов важке дихання. Марко йшов поруч, мовчки.
Він не питав, не намагався підбирати слова — просто був поруч. І це було все, що їй зараз потрібно.

Вітер розвівав її волосся, змішуючи його з подихом моря. Вона нарешті зупинилася, вдивляючись у горизонт.
— Ти знав, — сказала тихо. Голос ледь чутний, ніби боявся зламатися.

Марко підійшов ближче.
— Так.

— І тобі було важко мовчати? — вона глянула на нього крізь сльози.

— Щодня, — відповів він просто. — Але я дав слово твоєму батькові. Він хотів уберегти тебе від болю хоч трохи довше.

Ізабелла заплющила очі.
Сльоза скотилася щокою, і він, не думаючи, торкнувся її пальцями, стираючи її з ніжністю, яку вона пам’ятала ще з дитинства.

— Я не злюся, — прошепотіла вона. — Просто… боляче.
— Я знаю, — відповів він. — Якби я міг забрати цей біль — забрав би.

Вона вдихнула глибше, намагаючись упоратися зі спазмом у грудях.
— Він такий сильний… і все одно думає лише про нас.
— Він завжди так робив, — сказав Марко, опустивши погляд. — І тепер хоче, щоб ти жила, Белла. Не в тіні страху, а у світлі, яке ти сама створюєш.

Ізабелла дивилася на нього довго, ніби хотіла запам’ятати кожну рису його обличчя.
— Ти завжди знаєш, що сказати, — тихо мовила вона.

— Ні, — Марко посміхнувся слабко. — Я просто знаю, що не хочу бачити тебе такою.

Вона зробила крок ближче. Їхні пальці зустрілися.
Потім — ще крок. І ще.
Поки не опинилася в його обіймах.

Море шуміло, вітер грався з її волоссям, а вона відчувала тільки його тепло, його серце під долонею.

— Я боюся, Марко, — прошепотіла вона в його груди. — Боюся, що коли його не стане, я розвалюся.
— Ні, — він нахилився і поцілував її у волосся. — Ти не розвалишся. Ти сильна, як він. А я… буду поруч. Завжди.

Вона підняла голову. Їхні очі зустрілися — дві душі, поєднані обіцянкою, що народилася серед небезпек і болю.
— Ти мій дім, Марко, — сказала вона ледь чутно. — І навіть якщо світ розсиплеться — я залишуся в тобі.

Він провів пальцями по її щоці, нахилився ближче.
— І я житиму тільки для тебе, Белла.

Їхні губи зустрілися у повільному, ніжному поцілунку — не пристрасному, як раніше, а глибокому, спокійному.
Поцілунку, який сказав усе, чого слова не могли.

Коли вони відійшли, сонце вже майже сховалося за обрієм.
Ізабелла зітхнула, відчуваючи, як біль у серці трохи стих.
— Знаєш, — усміхнулась крізь сльози, — море нагадує тебе. Сильне, спокійне, але здатне зруйнувати все, якщо потрібно.

— А ти — мій берег, Белла, — відповів він тихо. — Без тебе я просто хвиля.

Вона поклала голову йому на плече, і вони стояли так, поки вечір не злився з ніччю.

Ніхто не бачив, як двоє зранених сердець мовчки клялися берегти одне одного, поки вистачить дихання.
І море стало їхнім свідком. 🌊❤️