Розділ 29.

День після заручин був тихим. Надто тихим. Навіть пташки, здавалось, співали обережно, щоби не потривожити цей крихкий спокій.
Ізабелла сиділа на терасі, тримаючи в руках чашку кави, що давно вже вистигла. На її пальці блищала тонка обручка — символ мрії, яка здійснилася. Але в серці було щось інше — тривога, яку вона не могла пояснити.

Марко зранку поїхав у справи. Батько попросив її залишитися вдома.
І вперше за довгий час Ізабелла відчула, що в цьому домі є щось, чого вона не знає.

Коли до неї підійшла Елісія, стара економка, її погляд був сумний, майже винуватий.

— Сеньйорита, синьйор хоче вас бачити у своєму кабінеті, — сказала вона тихо.

Серце Ізабелли прискорило хід. Її батько ніколи не кликав її “у кабінет” просто так.

---

Він сидів у кріслі біля вікна, коли вона зайшла. Сонце падало йому на плечі, і вона раптом помітила, як змінився його вигляд: змарнів, посірів, але очі — ті самі, сильні, мудрі.
Ізабелла всміхнулася, але всередині щось зледеніло.

— Тату… ти хотів мене бачити?

— Так, доню, — його голос був тихішим, ніж зазвичай. — Сідай, будь ласка.

Вона сіла. Погляд її зупинився на його руках — тонших, ніж раніше, з помітними венами.

— Тату, що трапилось?

Він довго мовчав, потім підвів очі.
У них було все — ніжність, смуток і сила.

— Ізабелло, є речі, які я мусив тобі сказати раніше, але… не хотів відбирати в тебе спокій.
— Тату… — її голос затремтів. — Не лякай мене.

Він усміхнувся, але в усмішці було щось болюче.

— Лікарі кажуть, мені залишилось небагато. Пів року, може трохи більше…

Світ перед очима Ізабелли розплився. Вона різко підвелась, не вірячи у почуте.

— Ні… — прошепотіла. — Це жарт, правда? Ти просто… —

Він підняв руку, зупиняючи її.

— Ні, доню. Це не жарт.
— Але… чому ти мені не сказав раніше? — її голос зірвався. — Я мала знати! Я ж могла бути поруч, допомогти!
— Я не хотів, щоб ти дивилася на мене, як на хворого. Хотів, щоб ти пам’ятала мене сильним. І щоб твоя посмішка не зникла, поки це ще можливо.

Сльози бризнули на її щоки, гарячі, безсоромні. Вона підійшла, опустилась навколішки біля нього і притиснула його руки до своїх грудей.

— Тату… не говори так, будь ласка. Ми знайдемо лікування, я зроблю все, чуєш?
— Ні, Белла, — він поклав долоню на її голову, як колись, коли вона була дитиною. — Є речі, які навіть мафія не може купити. Але є те, що може залишитися після нас — любов. І я спокійний, бо знаю: тебе кохає гідний чоловік.

Ізабелла підняла очі, вражена.

— Ти… знаєш?
— Знаю, — усміхнувся він. — Я не сліпий, доню. І, мабуть, саме тому я обрав його.

Вона відчула, як з її грудей вихопився рид, змішаний із полегшенням і болем.

— Марко… знав, так? — спитала вона крізь сльози.
— Так. Я сказав йому. І наказав не розповідати тобі, поки не прийде час.

Вона заплющила очі. На мить біль змішався з ніжністю.
Марко не зрадив довіри. Він просто захищав її — навіть від правди.

— Тату, — прошепотіла вона. — Я не сердитись. Я розумію. Він… він просто хотів уберегти мене.

Він знову усміхнувся — слабко, але щиро.

— От бачиш, ти вже сильніша, ніж я сподівався.

Вона поклала голову йому на коліна, як колись у дитинстві.
Його рука торкнулася її волосся, ніжно, повільно.

— Усе буде добре, тату, — шепотіла вона. — Ти ще побачиш наш весільний танець.

Він усміхнувся, але нічого не відповів.
Його очі вже говорили за нього — він би хотів у це вірити.

---

Коли Ізабелла вийшла з кабінету, сонце вже сідало.
На сходах стояв Марко — мовчазний, стриманий, але його очі зустріли її погляд, і вона все зрозуміла без слів.

Вона підійшла, поклала долоню на його груди, туди, де билося серце.

— Ти знав, — сказала вона тихо.
— Так, — прошепотів він. — Пробач, Белла.
— За що? — її голос тремтів, але в очах світилася рішучість. — За те, що любиш мого батька, як я? За те, що бережеш мене?

Він зітхнув і торкнувся її обличчя.

— Ти сильна, Белла. Твій батько має рацію.

Вона всміхнулася крізь сльози.

— Ми впораємось. Разом.

Він кивнув. І в його очах з’явилася іскра — надія, яку він, здавалося, давно втратив.

Вони стояли на сходах, дивлячись, як небо повільно темніє.
А в цьому світі, де правили кулі й страх, залишалася лише одна правда — їхня любов.
І вона тепер була сильніша за все. 💔❤️‍🔥