Розділ 28. POV Марко

Свято стихло, коли останній келих вина був випитий і музика затихла. У маєтку панувала тиша, така незвична після сміху, оплесків і блиску кришталю. Лише вітер колихав фіранки, приносячи запах жасмину і диму з каміна.

Марко стояв біля великого вікна у своїй кімнаті, вдивляючись у ніч. Його пальці все ще відчували тепло її руки. Тонкі, ніжні пальці Ізабелли, які довірливо з’єдналися з його під час церемонії заручин.
Вона усміхалася тоді — щиро, світло, як завжди.
А він... не зміг.

Він не мав права зламатися перед нею.

Марко повільно скинув піджак і розстебнув сорочку. На грудях ще залишився невеликий шрам від кулі, що дивом не зачепила серце.
«Я вже пережив смерть… але зараз боюся життя без неї», — подумав він гірко.

У голові знову пролунали слова її батька, сказані кілька днів тому, в тому самому кабінеті, де запах сигар і старого коньяку завжди змішувався з владою.

> — Я хворий, Марко. Лікарі кажуть, пів року. Не більше.
— …Синьйоре, — тоді він не зміг знайти слів.
— Тихо. Не треба співчуття. Мені важливо лише одне — щоб Ізабелла була не сама.
— Вона ніколи не буде сама. Я поклявся берегти її.
— Берегти — мало. Ти маєш стати її силою. Її домом. Її спокоєм. І коли мене не стане… ти маєш бути тим, хто стоятиме поруч, навіть якщо світ піде проти вас.

Марко тоді мовчав.
Його серце стискалося, ніби хтось затис у ньому лезо.

> — І ще, — сказав старий. — Я бачу, як ти дивишся на неї. Я не сліпий, Марко. І не проти цього. Я обрав тебе її охоронцем не просто так. Я бачив, що ти ніколи не зрадиш.

Ті слова врізалися в пам’ять, мов куля.

І ось тепер, коли все відбулося — коли вона носить його обручку, — він не міг навіть відчути радості. Лише страх.
Страх, що правда розіб’є її.
Страх, що вона дізнається про хворобу батька від когось іншого.
Страх, що не встигне попрощатися.

Марко стиснув кулаки, аж побіліли пальці.

— Прокляття… — прошепотів він. — Чому саме зараз? Коли все тільки почалося?..

На столі блиснула обручка-близнючка до тієї, що він подарував Ізабеллі. Він зняв її, коли залишився сам, не маючи сили дивитися на символ обіцянки, яку, можливо, не зможе виконати.

Його серце билося швидко, нерівно.
Перед очима сплив її образ — вона в червоній сукні, з усмішкою, що розтоплює навіть камінь. Її очі, сповнені довіри. Її шепіт: «Я кохаю тебе».

— Я теж тебе кохаю, Белла… — прошепотів він у темряву. — І саме тому мушу бути сильним.

Він підійшов до комоду, витягнув маленьку коробочку — чорний оксамитовий футляр, у якому лежав старовинний перстень з гербом родини Де Лука.
Його батьківська спадщина. Те, що він планував віддати Ізабеллі в день весілля.

Він відкрив коробочку й подивився на перстень.
Метал блиснув у тьмяному світлі, і в ту мить Марко відчув, як у грудях щось стискається, але разом з тим — ніби виростають крила.

— Я все встигну, — сказав він тихо, ніби самому собі. — Я доб’юся, щоб вона була захищена. Навіть якщо для цього доведеться піти проти всіх…

Вітер ворухнув фіранку, і у вікні відбився його погляд — спокійний, холодний, але глибоко всередині — розбитий.

Він знав, що попереду буде буря.
І він був готовий прийняти її.
Якщо ціною спокою стане її щастя — то нехай.

Марко повільно закрив очі, прошепотів:

— Ти — моє життя, Белла. І навіть якщо час закінчиться — я все одно залишуся біля тебе. Завжди.

І ніч поглинула його тінь — чоловіка, що любив сильніше, ніж дозволяв собі жити. 💔