Розділ 27.

Сонце повільно спадало за обрій, огортаючи родинну віллу золотим сяйвом. Сад був прикрашений білими трояндами, мерехтливими гірляндами й тонким ароматом жасмину, що плив у вечірньому повітрі. Оркестр тихо грав ніжну мелодію — і все здавалося таким чарівним, що Ізабелла на мить подумала: це сон.

Її батько стояв поруч, гордо випрямившись. Його погляд був спокійним, але в ньому ховалося щось невловиме, щось глибше, ніж просто радість. Він узяв доньку за руку й підвів до Марко, який чекав під аркою, прикрашеною білими квітами.

Марко. Її охоронець. Її гріх. Її кохання.

Він виглядав неймовірно — у чорному костюмі, з розстебнутою на один ґудзик сорочкою, без жодної зброї, без броні, лише з собою. Але його очі... його очі були іншими. Не тим вогнем, який вона бачила, коли він торкався її у темряві. Не тією пристрастю, від якої зупинявся світ. Тепер у них було щось глибоке, болюче — майже прощальне.

— Ізабелло, — тихо промовив батько. — Сьогодні я щасливий. Нарешті можу віддати тебе в руки чоловіка, якому довіряю понад усе.

Її серце стиснулося. Вона глянула на Марко — і в ту мить він уперше за вечір зустрів її погляд.
Ізабелла відчула, як усередині все перевертається. Його очі говорили без слів: “Пробач, але я мушу бути сильним.”

Вона не розуміла, чому він такий стриманий, чому тримає себе на відстані, наче між ними знову виросла невидима стіна.

Коли батько поклав її руку в руку Марко, світ ніби спинився.
Тепло його долоні, знайоме, рідне, пробігло крізь неї, як електричний розряд.

— Ти впевнена, моя доню? — запитав батько, і в голосі його тремтів ледве помітний сум.

— Так, тату, — усміхнулася вона. — Я кохаю його.

Марко ледь помітно здригнувся. Його пальці сильніше стиснули її руку.

Коли на її палець ковзнула обручка — тонка, але елегантна, із маленьким діамантом, — Ізабелла відчула, як серце б’ється так сильно, що здається, його може почути кожен.

Навколо лунали оплески, келихи дзвеніли, гості посміхалися.
А вона бачила лише його.
Він нахилився й торкнувся її чола губами — коротко, ніжно, але в тому поцілунку було все: любов, обіцянка і страх.

— Белла… — прошепотів він, поки ніхто не чув. — Ти не знаєш, як сильно я тебе кохаю.

Її серце спалахнуло.

— Тоді чому ти виглядаєш так, ніби тебе ось-ось розіб’ють на частини? — запитала вона тихо, губами ледве ворухнувши.

Марко не відповів. Лише ковтнув повітря, дивлячись кудись повз неї, наче там — у темряві саду — було те, що він не міг сказати вголос.

Батько підійшов, поклав руку на його плече й промовив:
— Я знаю, Марко, ти зробиш її щасливою.

— Обіцяю, синьйоре, — тихо відповів він, і в голосі його бриніло щось глибоке, як клятва перед самим небом.

Вечір продовжувався — музика, вино, сміх. Але Ізабелла вже нічого не чула. Вона бачила лише його профіль у світлі гірлянд і тінь, що час від часу лягала на його обличчя.
І в ту мить вона відчула — за цією ідеальною сценою ховається щось, чого вона ще не розуміє.

Марко любить її. Вона це знала.
Але чому в його очах — біль, глибший за ніч?..

Ізабелла торкнулася обручки, що блищала на пальці, і в серці її з’явився тихий шепіт:
«Це не кінець. Це лише початок чогось, що змінить усе…»