Розділ 26. POV Марко

Дон Россі сидів у своєму кабінеті, коли я постукав.
Він, як завжди, виглядав бездоганно — у чорному костюмі, з рівно застебнутою краваткою, але щось у його поставі змінилося.
Наче світ став для нього трохи важчим.

> — Заходь, Марко, — тихо сказав він.

Я увійшов. У кабінеті пахло старим деревом, сигарами та спогадами.
Це місце завжди здавалося мені непорушним — серцем цього дому.

Він сидів за масивним столом, а перед ним — келих бурбону.
Коли я підійшов ближче, помітив, як його рука трохи тремтить.

> — Сідай, синку. Нам треба поговорити.

Слово “синку” вперше від нього прозвучало саме так — не формально, не як звернення до підлеглого.
Воно зігріло й злякало водночас.

Я сів.
Він мовчав кілька секунд, дивлячись у полум’я каміну.
А потім заговорив.

> — Я старію, Марко. І я завжди знав, що цей день прийде.
Лікарі кажуть, у мене… пів року. Може трохи менше.

Слова повисли в повітрі, наче удар ножа.
Я хотів щось сказати, заперечити, але він підняв руку.

> — Не треба. Це не те, що можна змінити.
Я прийняв це. І хочу, щоб ти теж прийняв.

Він зробив ковток бурбону, поставив келих і глянув мені прямо в очі.

> — Ізабелла ще не знає. Я скажу їй пізніше, коли буде готова.
Але ти мусиш знати зараз. Бо після мене саме ти станеш її опорою.

Я стиснув кулаки, щоб не дати емоціям вирватися назовні.
— Дон Россі…

> — Називай мене просто Доменіко, — перебив він. — Ти тепер не просто мій охоронець.
Ти — чоловік моєї доньки. І той, кому я довіряю найдорожче.

Він піднявся, підійшов до вікна.

> — Наш світ небезпечний.
Після моєї смерті знайдеться багато шакалів, які захочуть вкусити.
Але Ізабелла сильна. Вона — справжня принцеса мафії. Вона вистоїть.

Він обернувся до мене, і в його очах блиснула гордість — така ж, як у чоловіка, що нарешті знайшов спокій.

> — Але навіть найсильнішому серцю потрібна опора.
Будь нею для неї, Марко.
Захищай її. Підтримуй. Веди поруч, не попереду.

Я встав, не приховуючи хвилювання.
— Я клянусь.

Він кивнув.

> — Я знаю, що ти не зрадиш. Саме тому… я хочу встигнути побачити ваші заручини.
Організуємо їх найближчим часом.

Я ледь не посміхнувся крізь сум.

> — Вона буде щаслива, сеньйоре… Доменіко.

Він підійшов ближче, поклав руку мені на плече.
І сказав тихо, майже шепотом, але з тією глибиною, що залишає відбиток у душі:

> — Хоч я, можливо, цього вже не побачу…
Але я хочу, щоб ви подарували мені онуків.
Маленьких Ізабелл і Марко, які бігатимуть цим маєтком і сміятимуться.
Тоді я знатиму — не дарма прожив життя.

Моє горло стиснулося.
Я лише кивнув, бо говорити було неможливо.

Він усміхнувся — по-справжньому.

> — Іди до неї, синку. Цінуй кожну мить. Бо час — це єдине, чого не купиш навіть у нашому світі.

---

Коли я вийшов із кабінету, повітря здавалося іншим — густішим, гіркішим.
Я йшов коридором, стискаючи кулаки, і тільки одне звучало в голові:

> “Я не дозволю нікому зачепити її. Нікому.”