Розділ 25. POV Марко

Проміння ранку повільно ковзало по її обличчю.
М’яке, тепле світло огортало Ізабеллу, наче саме сонце вирішило доторкнутися до неї першим.
Вона спала, сховавшись у мене на грудях, і я відчував її рівне, спокійне дихання — доказ того, що ми нарешті в безпеці.

Я не міг відірватися від неї.
Від кожної лінії, кожної тіні, кожного руху її вій.
У цьому тілі, в цій жінці — було все моє життя.

Я доторкнувся до її щоки, і вона прокинулася, повільно відкривши очі.
У її погляді було щось, що завжди вибивало мене з рівноваги — тепло, віра, любов.

> — Доброго ранку, моя Белла, — прошепотів я, торкаючись її губ.

— Доброго ранку, мій Марко… — її голос був тихим, сонним, але таким справжнім, що мені хотілося зупинити час.

Я взяв її долоню, поклав собі на груди, просто над серцем.

> — Чуєш, моя кохана Белла? Як воно б’ється?
Воно б’ється тільки для тебе.

Вона всміхнулася.
Така ніжна, така рідна.
В її очах — відображення світанку, і я подумав, що кращого початку дня просто не існує.

Вона поклала свою долоню на мою, потім — притиснула її до свого серця.
Її голос був тихим, але впевненим, як клятва:

> — Коханий… моє серце б’ється також тільки для тебе.
Це було і буде — завжди.

Ми мовчали, слухаючи, як наші серця б’ються в унісон.
Дві душі, що нарешті знайшли спокій одна в одній.

Я поцілував її пальці, потім — губи.

> — Ти моє все, Белла. Мій сенс. Мій світ.

Вона торкнулася мого обличчя, провела пальцями по щетині й засміялася тихо:
— А ти мій герой. Навіть без костюма й плаща.

Я притис її до себе міцніше.

> — Тоді нехай так і буде.
Я твій охоронець. Твоє серце. І твій дім.

І коли вона знову заплющила очі, я зрозумів — це не просто кохання.
Це — доля.