Розділ 23.POV Марко

Повітря пахло порохом і димом.
Постріли гриміли, немов грім, а кожна куля — як удар серця.
Ізабелла поруч, її волосся липне до щоки, а очі горять тим самим вогнем, який я бачив тієї ночі, коли ми вперше зізналися одне одному.

> — Лягай! — крикнув я, і ми впали за перекинутий стіл.

Кулі прошили повітря над головами, розбиваючи пляшки на полиці.
Я вистрілив двічі — один із людей Рафаеля впав.

Ізабелла дістала свою зброю, і я ледь не забув дихати.
Вона рухалася точно, холодно, впевнено.
Не дівчина — вогонь.

> — Це за себе, виродку! — прошепотіла вона, стріляючи в другого.

Рафаель кинувся тікати через чорний хід, але я наздогнав його.
Ми впали на землю, він вихопив ніж, але я перехопив його руку, і ми зіштовхнулися плечем об стіну.

> — Ти програв, — сказав я, коли лезо зупинилося в сантиметрі від моєї шиї.

— Ви всі програли! — прошипів він. — Її батько — старий дурень. Ви навіть не уявляєте, як глибоко сидить гниль у вашому домі!

Я замахнувся, але не встиг ударити — ззаду пролунав короткий, сухий постріл.
Рафаель застиг, кров виступила на грудях.
Я озирнувся —
І побачив її.

Ізабеллу.
Вона стояла, тримаючи пістолет, і руки її тремтіли.

Я підійшов, узяв її пальці у свої.
— Все… все добре, мала.

Вона вдихнула різко, наче тільки тепер згадала, як дихати.
— Я не могла дозволити йому тебе вбити.

— Ти й не мала. — Я нахилився й поцілував її у чоло. — Ти врятувала нас обох.

---

Ми стояли серед хаосу, коли пролунав ще один звук — тихий, але важкий.
Кроки.

Із темряви вийшов він.
Її батько.

Високий, спокійний, з холодним поглядом, у темному пальті.
За ним — його люди.

Я завмер, думаючи, що це кінець.
Що зараз він наказує мене вбити, а Ізабеллу — відправити кудись, де навіть сонце не знайде її.

Але він лише глянув навколо, на тіла, на свою доньку, на мене —
і повільно видихнув.

> — Цього я й чекав, — сказав він нарешті. — Ви обоє пройшли випробування.

Я не повірив власним вухам.
— Що?..

Він підійшов ближче, став перед нами.

> — Так, Марко. Це була перевірка. Для вас обох.
Для тебе — щоб я ще раз переконався, що мій вибір десять років тому був правильним.
Для неї — щоб дізнатися, чи справді вона дочка мафії. Чи здатна боротися не тільки словами, а й серцем.

Ізабелла дивилася на нього, збентежена, бліда.
— Ви знали?.. Ви знали все це?

— Я підозрював. — Він кивнув на тіло Рафаеля. — Родина Б’янчі давно мене зрадила. І мені потрібна була правда.
Ви її показали.

Він підняв погляд, дивлячись прямо на мене.

> — Ти довів, Марко, що твоя вірність — не просто обов’язок. Що ти кохаєш мою доньку більше, ніж своє життя.
Я бачив це ще тоді, коли вона була дівчинкою. І саме тому довірив тобі її охорону.

Мене пройняло струмом.
— Ви… знали?

— Звісно. — Він ледь усміхнувся. — І, якщо хтось наважиться засудити цей союз — нехай.

> Мені байдуже.
Бо я даю вам своє благословення.

Ізабелла зронила подих.
Я не міг повірити, що чую це.
Вона кинулася до нього, обійняла.

> — Дякую, тату…

Він гладив її волосся, мов ту саму маленьку дівчинку, яку колись брав на руки після нічних кошмарів.

А потім поглянув на мене.

> — Бережи її, Марко. Вона — полум’я. І якщо колись запалає занадто яскраво, не гаси її. Просто стань поруч.

Я кивнув.
— До останнього подиху.

---

Коли ми вийшли з вілли, сонце сходило над морем.
Його проміння торкалося наших облич, ніби благословення.

Ізабелла стиснула мою руку.
— Це… кінець?

Я усміхнувся.
— Ні. Це початок.