Розділ 22.

Я знала, що щось не так.
Відчувала це ще до того, як Марко зник із подвір’я на світанку.

Коли я спустилася донизу, Ріко, новий охоронець, що мав його тимчасово замінити, лише сухо сказав:

> — Сеньйор поїхав на зустріч із сім’єю Б’янчі. З Марко.

І все.
Без пояснень. Без деталей.

Але мені не потрібні були слова — я бачила достатньо, щоб зрозуміти:
Це не просто «зустріч». Це перевірка.
А в нашому світі перевірки часто закінчуються похоронами.

Я стояла біля вікна, стискаючи долоні, поки нігті не вп’ялися у шкіру.
Перед очима — його погляд. Той, який він кинув мені в саду.
Наче прощався.

Ні.
Не цього разу.

Я кинулася до своєї кімнати, відкрила сейф у шафі — дістала маленький пістолет, який Марко колись навчив мене тримати.
Його голос лунав у пам’яті:

> “Не бійся зброї. Бійся людей, які нею користуються без серця.”

Я знала, що роблю. І знала, що не можу не робити.

Я переодяглася в темні штани, шкіряну куртку, зібрала волосся.
У дзеркалі — не дівчина, яку намагалися одягти в діаманти.
У дзеркалі стояла я — справжня.
Та, яка кохає і готова боротися.

— Сеньйоріта, вам не можна виходити… — спробував сказати один із охоронців, коли я спустилася до гаража.

Я кинула на нього такий погляд, що він одразу відступив.

— Якщо хтось спробує мене зупинити — поясни, що я поїхала врятувати майбутнього їхнього командира, — кинула я, стрибаючи в чорний кабріолет.

Двигун заревів, і я натиснула на газ.

Дорога звивалася між горами, а вітер бив у лице, немов будив.
Кожен кілометр віддаляв мене від маєтку, але наближав — до нього.

Марко.
Мій гріх. Моя пристрасть. Моє все.

---

Через годину я побачила чорний кортеж біля старої вілли на узбережжі.
Звідти долинав гул голосів, і серед них — короткий, різкий крик.

Я пригальмувала, схопила зброю й вийшла з машини.
Підійшла ближче, ховаючись за колонами, і побачила — Марко стоїть навпроти Рафаеля Б’янчі.
Між ними — стіл, на якому лежить зброя.

Рафаель посміхався, дивлячись на мого Марко, як на здобич.
— То ось заради кого вона знехтувала пропозицією, — промовив він. — Цікаво, чи вона плакатиме, коли побачить тебе мертвим.

Я не витримала.
— Навряд чи, — сказала я, виходячи з тіні. — Бо я не дам тобі навіть торкнутися його.

Усі голови повернулися до мене.
Марко здригнувся, його очі — страх і лють одночасно.

— Ізабелло, чорт забирай… що ти тут робиш?!

— Те, що мала зробити давно, — відповіла я, піднімаючи зброю. — Борюся за нас.