Розділ 21. POV Марко.

Я ніколи не боявся смерті.
Вона була поруч занадто часто — у темних вулицях Неаполя, у кулях, що свистіли над головою.
Але тепер…
Тепер я боявся лише одного — побачити, як її віддають іншому.

Бос сидів у своєму кабінеті.
Сонце заливало кімнату жовтим світлом, падаючи на карти, зброю, старовинні документи.
Символ влади. Символ світу, якому я більше не належав повністю.

— Сеньйоре, — я став перед ним. — Можна хвилину вашого часу.

Він навіть не підвів голови.
— Якщо це стосується охорони, то я вже доручив Ріко замінити тебе на тиждень. Ти виглядаєш виснаженим.

— Це не про охорону.

Його пальці завмерли на сторінці.
Потім він нарешті підняв погляд.

— Слухаю.

— Не примушуйте Ізабеллу до шлюбу, — сказав я рівно.

Тиша.
Повітря ніби застигло.

Він відкинувся на спинку крісла, повільно, із ледь помітною посмішкою.
— Цікаве прохання. І незвичне. Тілоохоронці зазвичай не втручаються у сімейні справи.

— Я знаю, — я стояв прямо, не відводячи очей. — Але я бачив, як вона дивиться на того хлопця… І знаю, що вона не буде щасливою.

— Щастя? — у його голосі з’явився сарказм. — Ми не граємо в казки, Марко. В цьому світі немає “щасливих”. Є живі — і мертві. Я хочу, щоб моя донька була серед перших.

— Але вона заслуговує більшого, ніж стати частиною угоди.

Його погляд різко змінився.
З лагідної іронії — у крижану загрозу.

— Ти переходиш межу.

— Можливо, — визнав я. — Але я не можу стояти осторонь, коли вона страждає.

— І чому тебе це хвилює? — його голос став тихим, небезпечним. — Ти ж не її брат. Не родич. Не чоловік.

Я зробив вдих.
Кожне слово, що мало прозвучати, могло стати моїм останнім.

— Бо я її люблю.

Тиша впала важкою, як куля.
Навіть годинник на стіні, здається, зупинився.

Батько Ізабелли повільно підвівся.
Його очі — темні, спокійні, але в них жеврів вогонь.

— Повтори.

— Я люблю вашу доньку, — сказав я твердо. — І не дам нікому її скривдити.

Він підійшов ближче. Зупинився впритул.
— Ти розумієш, що зараз підписав собі вирок?

— Так, — я дивився просто в його очі. — Але я живу з цим уже давно.

Його кулак зімкнувся. Але він не вдарив.
Замість цього — усміхнувся, страшно, повільно.

— Добре. Якщо ти такий впевнений, доведи.
Завтра ти поїдеш зі мною на зустріч із сім’єю Б’янчі.
І якщо виживеш — тоді поговоримо про твої “почуття”.

Він пройшов повз мене, залишивши запах сигар і сталі.
А я стояв, поки двері не зачинилися.

Серце билося повільно, важко.
Я зробив крок до вікна — і побачив Ізабеллу у саду.
Вона стояла біля фонтану, у блідо-рожевій сукні, з тим самим виразом, який я пам’ятав ще з дитинства — вперта, горда, світла.

І тоді я зрозумів:
Я вже приречений.
Але якщо впаду — то лише заради неї.